Віктор Тимчук - Знайти і затримати

Я замислився. Спроквола мовив:

— Викликати Кузьменка з вівчаркою чи самим пошукати сліди? — і дивився на Якова, та нараз рішуче Бунчуку: — Слухай, Миколо, ти поїдеш з лейтенантом попід насипом назад, тільки з того боку. А я піду по колії. Мене не випереджай. Зрозумів?

— Так точно.

— Я, Арсене, зв'яжусь із черговим і скажу, що Загата таки вистрибнув із поїзда за вбивцями перед станцією Партизанська, — сказав Пазов.

«Газик» рушив, а я пішов стежкою понад колією. Від нагрітих шпал у повітрі стояв густий дух мастила. За переїздом сержант поволі з'їхав до підніжжя насипу.

До водостічної труби було далеченько. Отже, злочинців — двоє. І хто зна, може, Загата вже котрогось із них затримав і вів лісом до дороги. Адже недарма вистрілив. Залізничник чув лише один постріл. Один, попереджувальний. Другого — ні. Висновок: грабіжник спинився, бо зрозумів, що тікати безглуздо.

Назустріч мені дибали грунтівкою дядько й тітка. Звідкіля вони взялися? До міста далеко, щоб звідтіля йти пішки. Дядько в картузі, в чорному костюмі й сірих кедах, рудобородий, накульгував, спираючись на палицю. Тітка низенька, згорблена, закутана в чорну хустку, з білим вузликом в руці.

— Агов, діду! Куди це ви чимчикуєте?

— До поїзда, — непривітно буркнув.

— Іздалеку?

— З Тарасівки, — не зупинявся.

Лісовою стежкою дійшли до насипу, подумав я, і запитав:

— У лісі нікого не бачили?

— Суниць і грибів там нема… — шкутильгав далі.

Нема. Мабуть, нікого не зустріли.

Стривай! А якщо начальник станції не почув другого пострілу через наближення поїзда? І таке може бути. З кабіни висунувся Яків і махнув до мене рукою.

— Арсене, нам присилають Кузьменка! — гукнув мені.

Правильно зробили. Ми посувалися далі. Я придивлявся до схилу насипу, сподіваючись помітити свіжі сліди. Ліс видавався мені тривожним і таємничим. Десь там Ілля сам переслідує злочинців. Відчайдушний він хлопець. Хоч би стрибнув добре. Позаду загуркотів поїзд. Товарняк. Він саме минав станцію. Я спустився з насипу, став за кущем шипшини. Поїзд наближався, і все гучніше стугоніли рейки. На повороті швидкість у нього невелика, і, мабуть, приземлився Загата без ушкоджень. Коли б ті двоє скрутили собі в'язи.

Мене обдало гарячим пругким повітрям, майнуло обличчя машиніста, і замигтіли, застукали колеса, пригинаючи рейки на стикові, забряжчали буфери.

Гул подаленів, і стало тихо. Я вже чув сюрчання коників і спів жайвора. На насипу ще дужче припікало сонце. Подумав: грабіжники, напевне, не тікатимуть до дороги і не скористаються попутним транспортом, бо здогадуються, що їх уже шукають, раз міліціонер кинувся за ними. Вони пересидять у схованці день, а вночі пробиратимуться до міста.

Що ж, до вечора ми ще знайдемо власника будинку і «Волги», влаштуємо у нього засідку. Це на випадок, якщо Загаті не пощастить. Ось і пересохлий струмок. Здалося чи справді?.. Я уважно глянув на високу траву, що росла на смузі землі між насипом і лісом. Трава місцями прим'ята, аж до перших дерев. Я здогадався — сліди. От чи свіжі вони? Я підняв руку, щоб Микола зупинився. Збіг до підніжжя насипу, нахилився до трави…

Слід свіжий. Я пішов до узлісся, переконуючись, що так широко бігти міг тільки довгий Загата.

Добре, що нам висилали Кузьменка із розшуковим собакою. Перед густим кущем ожини сліди повертали праворуч. Я мимохідь зірвав чорну ягоду й вкинув до рота, теж обминаючи… І ягода застрягла мені в горлі. Я вкляк на місці.

— Арсене, що там?! — стривожено гукнув Яків.

А я не можу поворухнути язиком… За кущем ожини лежав Загата. На його голубій сорочці, під правою лопаткою, червоніла пляма…

— Викликайте наших! — прорвало мене. — І «швидку медичну допомогу»! Аптечку давайте!

Обережно, щоб не затоптати сліди, я ступив до лейтенанта й припав вухом до його спини. Серце билося. Живий!

— Іллюшо, — покликав.

Навіть не ворухнувся. Його голова лежала на руках. Мій погляд зупинився на розстебнутій кобурі, й нараз мене пронизав лиховісний здогад… Ще надіючись на якесь диво, я заглянув лейтенантові під обличчя. Пістолета не було. А може, аж під ним, накрив своїм тілом? Пальцем підняв клапан кобури — порожня, і запасної обойми теж нема.

Я звівся й витер спітнілий лоб. Підбіг Пазов, оглянув чіпким поглядом Загату і одразу все зрозумів.

— Хоч живий? — запитав.

— Дихає.

Справа погіршилася. Вбивця озброївся. Скільки ж залишилось у нього патронів? П'ятнадцять чи менше? І що тут сталося? Чому лейтенант поранений? Невже влаштували йому засідку? Адже злочинців двоє…

Підбіг Бунчук з аптечкою.

— Загата… — вражено прошепотів.

— Ти вийняв ключ запалювання? — Я взяв у нього аптечку.

— Ключ?.. Залишив.

— Забери!

Микола метнувся до «газика». Ми з Яковом присіли коло лейтенанта. Я розкрив аптечку, приготував перев'язувальний пакет. Задер Іллі сорочку і майку, просякнуті кров'ю. Під лопаткою зяяла вузька рана — від ножа. Вернувся Бунчук, став біля нас навколішки. Я змочив тампон йодом, потім приклав його до рани й почав бинтувати. Сержант просовував кінець бинта попід груди й зітхав:

— Живий… живий…

А лейтенант навіть не стогнав. Я взяв його за підборіддя, щоб скинути кашкет, коли помітив під шиєю сірникову коробочку й білу кулькову ручку. Подумав, що вбивця нишпорив по кишенях пораненого, шукаючи документи.

Я повернув сірникову коробку другим боком і побачив написане чорною пастою одне слово: «ЦИБУ?». Літери кострубаті, наче шкрябала напівграмотна людина. Невже писав Загата, втрачаючи свідомість? Провів ручкою по коробці — паста чорна. Він. Щоб воно значило — «ЦИБУ?»? І ота перевернута літера «с»? Я подав коробку Пазову.

— А де пістолет? — запитав Бунчук.

Його обличчя спохмурніло, і він озирнувся.

Ліс таємниче мовчав.

— Тобі щось говорить цей напис? — запитав Якова.

— Ні, — він знизав плечима.

— Ох,