Віктор Тимчук - Знайти і затримати

глянув на свої руки — коротколапі, товсті, брудні. — Га, камса? Не шоферські.

Ох і підловив, мерзотник. А я не звернув уваги. Прикра промашка. Тепер їх не замастиш. Справді, руки канцеляриста. Пильне око в Шакули.

— Дурний ти, Роню, — єхидно відповів. — Я тільки вчора приїхав з курорту. Місяць лікував радикуліт у Хмільнику. Чув про такий курорт? Родонові ванни…

— Чув, десь на Вінниччині, — не гасив лиховісної посмішки. — Молодий, а вже радикуліт. Де ж ти його підхопив?

— Торік взимку обламався, полежав під машиною і маю цяцьку, — якомога сумніше сказав. — Добре, хоч путівки дають.

— Дають… — перекривив Шакула. — А я беру. Сам беру. Мені щастить. От сьогодні: сиджу в соломі й молю бога, щоб послав на дорогу машину, щоб вона стала коло мене. І ти з'явився і став. Га? І тепер я чкураю. Тепер свиснуть мені.

З нами розминувся МАЗ, завантажений кругляком. Ох, якби вбивця знав, який бог влаштував йому цю поїздку! І хто сидів поруч!.. Хай потішиться своєю силою. Вже недовго. Я глянув у люстерко — позаду їхав «газик», а за ним ще один. Наші! Пора діяти. Гра наближалася до кінця. Я простяг руку до скриньки, і Шакула насторожився, ворухнув пістолетом.

— Там сигарети, — сказав йому.

— Я сам, — відчинив скриньку й потяг носом. — Ти чого мовчав, що у тебе є закусь і шнапс?

— Бо ти не питав.

— У мене з ранку ні крихти в роті. — Його очі заблищали.

Мої розрахунки справджувалися. Шакула, не ховаючи пістолета, вхопив лівою рукою шматок батона і вп'явся у нього дрібними зубами, потім вкусив ковбаси.

— Дай закурити, — попросив його.

— Потім, Федю, натевкаюсь, і обоє зачадимо, — здавлено прогугнявив.

Я терпляче чекав. Шакула не їв, а терзав батон і ковбасу. Незабаром візьме пляшку, і тоді… Я трохи нижче посунув руку по керму. Головне — не проґавити моменту.

Наші трималися на тій же віддалі.

Шакула сопів і плямкав. Його борода лисніла від жиру. На пістолеті біліли крихти батона.

Я чекав…

— О, заморив черв'ячка, — задоволено сказав Шакула й погладив себе по животі. — А тепер не гріх і закропитись.

Він узяв пляшку й зубами витягнув корок.

— Дай мені хоч цяпку.

— Е, ні, ти, Федю, крутиш бублика, — насмішкувато сказав. — А я ще хочу пожити. Ох і дам копоті. Ну, будьмо!

Шакула поколотив самогонку й припав до шийки, задерши голову. Ковтав, аж булькало, й косив оком на мене… І таки не витримав — зиркнув на пляшку, скільки у ній залишилось. Того було досить: я щосили вдарив його ліктем у сонячне сплетіння і вхопив ручне гальмо.

Пролунав постріл. Впала пляшка, й Шакула вткнувся лобом у панель, завалюючись на мене. Молоковоз занесло, він виїхав на узбіччя, наближаючись до кювету. Я нахилився, не випускаючи керма, і серед скла намацав пістолет. Відчинив дверцята й став на приступку. Шакула зсунувся на сидіння. З його лівого стегна цебеніла кров…

Я скочив на землю, й у мене підломилися ноги. У вухах дзвеніло. Сів на траву. Дивився, як під'їхали наші «газики» й з них вистрибнули хлопці. Букет кинувся до кабіни молоковоза. До мене підбігли Махов і Скорич, радісні, щось говорили. Гліб поклав долоню мені на плече. Потім підійшов Бунчук і розповів, що в соломі знайшли Філона з проломленим черепом, відвезли в лікарню.

З кабіни витягли очманілого й жалюгідного Шакулу — Мирона Дригу. На його зап'ястях зімкнулись наручники.

— Роня! — гукнув я до нього і не без втіхи запитав: — То яку тобі бог послав машину?!

На другий день заговорив Загата. Він розповів, що бачив Цибуха із Шакулою біля пивної бочки, коло гастроному, з двома незнайомими хлопцями. А потім побачив отих двох на вокзалі з коричневою сумкою, одразу запідозрив їх. Коли стрибнув з поїзда, побіг за Шакулою. Вистрілив угору, проте той не зупинився — тікав. Потім Дрига впав: стогнав, качався, скімлив, не міг звестися. Загата нахилився до нього, щоб допомогти, й Шакула підступно вдарив його ножем.

Ще експерти встановили, що «Волга» не заводилася через свічку, яку надто круто загвинтив Савлук, аж вона тріснула.

Примітка
1

Вірш В. Симоненка.

(обратно)
Оглавление Віктор Тимчук ЗНАЙТИ І ЗАТРИМАТИ