Віктор Тимчук - Свідків злочину не було

Громадський транспорт уже не працював, а до гуртожитку кілометрів чотири. Подивився на годинник — близько першої ночі. Встав і поволі пішов. На мене звідусіль дивилися темні вікна багатоповерхових будинків. У верховітті платанів і тополь туркотіли дикі голуби. Біля під'їзду п'ятиповерхового будинку блимав цигаркою чоловік у піжамі. А неподалік, на дитячому майданчику, принюхувався до залишених іграшок куцохвостий, лютий на вигляд, рудий боксер.

Позаду загуркотів мотоцикл. Оглянувся — наш, патрульний. Зупинив. Сержант і старшина пильно, з ніг до голови, оглянули мене,

— Що трапилось? — запитав старшина.

— Підкиньте до гуртожитку, — простяг службове посвідчення старшині. Той зиркнув у нього і взяв під козирок.

— Сідайте, товаришу капітан, — і до сержанта: — Давай до нашого гуртожитку.

Я вмостився на сидінні. Поїхали.

— Слухайте, старшина, кудою пролягає четвертий маршрут автобуса? — поцікавився.

— Від проспекту Леніна по вулицях Чапаєва, Морській, Канатній і аж до дач під Балабанівкою, — охоче пояснив. — Ви у нас, мабуть, недавно працюєте?

— П'ять днів, — відповів і важко зітхнув.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Сліди нападника і потерпілого я втратив. Залишився, один Зеленяк. Від чого почав, до того й прийшов. В активі — нуль. Це якщо грубо підійти до вчорашньої пригоди. А коли проаналізувати, зважити, то я позбувся гіркого почуття провини, бо деякі штрихи стверджували попередні мої припущення про Хрипливого. Та мені не хотілося їх перелічувати майорові, бо тоді виходило, ніби я виправдовуюсь сам перед собою. Постукав у двері до Скорича.

— Заходьте, — долинув його приглушений голос.

Дмитро Юхимович встав з-за столу, привітався за руку.

Кивнув на стілець. Я сів з важким передчуттям неприємної розмови.

— Де ви харчуєтесь, Арсене Федоровичу? — запитав майор.

— Снідаю і вечеряю у буфеті гуртожитку, а обідаю в їдальні, десь у місті, — здивовано відповів.

— Угу, — Скорич посміхнувся. — Дома, звичайно, краще, а ще з маминих рук, га?

— Авжеж…

— Маєте якісь новини?

— Дозвольте доповідати?

— Давайте, капітане. — Скорич присунув до себе чистий аркуш.

Докладно розповів про зустріч з Руслановою матір'ю, про Віталика, який поїхав у село до бабусі. Не забув і те, що Руслан, чого ніколи не робив, попросив тренера причалити до набережної і пішов додому Пушкінською, хоч нею було набагато далі. І саме цим зацікавився Дмитро Юхимович.

— Отже, тренер на власні очі бачив хлопчину на Пушкінській?

— Так він сказав Табурчак, — стенув я плечима. — З Радутним я не розмовляв. Але з набережної Пушкінська добре проглядається. Перевіряв.

— Дивно: зійшов, подзвонив — і нема… Виходить, тренер і Віталик останні, хто спілкувався з Русланом.

— Поки що — останні. Я не був на водній станції. Мабуть, його ще хтось бачив. Може, на набережній звернули на нього увагу.

— Правильно, капітане. Там завжди на лавках сидять пенсіонери. Попитайте, — підказав майор. — Тоді дещо проясниться. І доведеться з'їздити до Віталика. Н-да, не подобається мені цей дзвінок.

— Мені теж, Дмитре Юхимовичу.

— А його голос не викликав у Табурчак ніякої підозри?

— Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.

— Угу… Які у вас плани на сьогодні?

— Зустрінуся з тренером. А взагалі… — помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.

— Ну-ну, що там у вас? — заохотив майор.

— Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… — Я розповів учорашню пригоду.

Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.

— Їй-бо ви як дитина, — доброзичливо сказав. — Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже є слід. Ви запам'ятали номер автобуса?

— Лише останню цифру — «39», маршрут четвертий.

— Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?

— Не… не розібрав. Так раптово…

— А годинник з браслетом?

— Не помітив.

— Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…

Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.

— То я піду, Дмитре Юхимовичу?

— Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, — застеріг мене.

У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.

Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку — розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім — домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?..

Я глянув у свій записник. Ага, ось — Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.

— Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?

— Три, як завжди, — відповіла жінка. — А що?

— Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?

— Тридцять дев'ять?! — злякано перепитала. — Луцик Борис. Але він справний водій…

— Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?

— Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!

— Нічого.

— Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…

— Просто мені треба з ним