Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

Ось так ми й зустріли світанок: то я плачу, то — бабуся, то вона своєї править, то я — своєї.

Вранці ми з товаришем дільничним вирушили в місто. Потім я узнав: усі, хто нас бачив, виявляється, щиро жаліли мене: «От і повели бідного Хашимджана до в'язниці, — казали люди. — Шкода хлопця. Правда, вчився поганенько, бешкетував, а все ж непоганою був людиною. І треба було йому стати перукарем?! Тепер набереться горя…»

Можете мені не вірити, але можу присягнутися, що це правда: я навіть не помітив, як промайнули три роки навчання. За цей час кілька разів одвідувала мене в місті дорога моя бабуся. Я теж кілька разів їздив у кишлак. І от промайнуло три роки…

Як по правді, важко сказати, ким я тут дужче себе почував: курсантом міліцейської школи чи майстром діючої на громадських засадах перукарні імені покійного Акрама буви. О, до речі, я ж не сказав ще: другого дня, як прийняли мене до школи, я набачив невеличку комірчину поряд з гуртожитком і обладнав її під перукарню. І дощечку відповідну прибив. Спочатку я голив і стриг своїх друзів та приятелів, у яких так само, як і в мене, не залежувалися в кишені гроші. Потім дорогу сюди назнали наші викладачі, починаючи від лейтенантів і кінчаючи полковниками. А раз, повірите, я голив навіть генерала! Він інспектував нашу школу, ну, ясна річ, заглянув і до гуртожитку. А там і «заклад» мій виявив. Я саме перебирав свої інструменти. Побачивши генерала, миттю став по команді «струнко», віддав честь:

— Курсант-перукар Хашимджан Кузиєв!

Генерал усміхнувся.

— Вільно, — сказав він, а тоді: — Скажіть, курсанте Кузиєв, хто це такий «покійний Акрам бува»?

— Мій учитель, товаришу генерал.

— Колишній міліціонер?

— Ні, товаришу генерал, він був перукар.

— У вас там написано: «Безкоштовна перукарня». Що це означає?

— Помираючи, мій учитель наказав, щоб я ніколи не ганявся за грішми, товаришу генерал.

— Гм… І як ви голите? — Генерал провів долонею по підборіддю.

— Можете випробувати, товаришу генерал.

— Що ж, давайте ризикнемо…

Бачили б ви мене в ті хвилини! Яка легкість, яка точність, яка спритність, вишуканість з'явилися в моїх рухах! Безпомилково вибрав найкращу бритву, так нагострив її (добре, що формений ремінь видали мені чудовий), так зграбно зняв я найменшу щетинку з обличчя генералового, що сам і досі дивуюся! Потім я зробив клієнтові легкий масаж, оббризкав духами, де-не-де торкнув пудрою. Закінчивши, знову став струнко й коротко мовив: «Готово, товаришу генерал!»

— Молодець, Кузиєв! — Він поплескав мене по плечу. — Не знаю, яким ти станеш міліціонером, але вправним перукарем ти вже став…

Он як. Після школи наші хлопці роз'їхалися в різні кінці, Мене залишили в місті, направили в розпорядження Каттасайського районного відділення міліції. Напучуючи мене, голова розподільчої комісії сказав:

— Хай вони використають вас на свій розсуд. Ви зможете працювати в будь-якому відділі, а зрештою, якщо бажаєте, можете голити і стригти міліціонерів! Теж діло потрібне.

Я вирішив спершу піти у відділення, влаштуватись, а вже потім з'їздити додому, користуючись належною відпусткою, відпочити тиждень-два, зустрітися з друзями…

У приймальні начальника сиділа гарненька дівчина і, звичайно ж, фарбувала губки, поглядаючи в невеличке кругле дзеркальце. Хоч як жаль було, а довелося перешкодити їй. Дівчина зникла за оббитими дермантином дверима, на яких красувалася табличка: «Нач. відділення Алі Усманов».

— Можете заходити! — з'явилася секретарка і знову, мов ніде нічого, взялася за своє мистецтво.

Ставши перед начальником, я виструнчився, хвацько стукнув підбором об підбор і відрапортував по всій формі:

— Перукар Хашимджан Кузиєв прибув у ваше розпорядження!

— Що-о?! — Полковник навіть підвівся трохи.

А я прикусив язик.

— Прошу пробачення, товаришу полковник, помилився. Сержант Хашимджан Кузиєв прибув у ваше розпорядження.

— Оце інша річ. Я вас слухаю.

Пробігши очима по призначенню, яке я йому подав, він не поспішаючи повернувся на місце, сів. Потім почав розпитувати, як я вчився, хто нам викладав, звідки родом, де працюють батьки. На це пішло майже півгодини. Потім Усманов розпечатав засургучований конверт, пухкий, як учнівський портфель, пильно вивчив мою особову справу. На це теж пішло майже півгодини. Весь цей час обличчя його було непроникне, але під кінець почало прояснятися, прояснятися, і коли начальник підняв голову, воно було просто по-батьківському добре.

— Непогано… То в якому відділі вам хотілося б працювати?

Угу, запитання. В якому саме? Ви, може, знаєте, а може, й не знаєте, що у відділеннях міліції безліч усіляких відділів: відділ карного розшуку, ОБХСС, — відділ боротьби з розкраданням соціалістичної власності (обехеес), слідчий, відділ служби, автоінспекція, пожежна охорона, — ет, ну, одне слово, всякі різні відділи. Була така мить, коли мені закортіло попроситися в пожежний: щоденно готували б з іншими пожежниками плов у складчину, кип'ятили б чай в електричному чайнику, різалися в «козла»… Але ви самі знаєте, яка в мене вдача: довго такого життя я не стерпів би. Пожежі рідко бувають, а душа в мене повсякчас горить… То в який же відділ мені піти, щоб швидше справдити давню татову мрію, здійснити якесь геройство на заздрість Арифові, Закірові, Мирабіддінходжі та іншим друзям?

— Що, ніяк не наважитесь? — подав голос мій начальник.

— Мене бабуся вчила сім разів одміряти, раз одрізати, товаришу полковник.

— Значить, міряєте?

— Так точно, товаришу полковник.

— Довгенько, одначе, міряєте, сержанте.

— Ні, вже відрізав, товаришу полковник! У який відділ вважаєте за потрібне призначити, там і працюватиму.