Микола Петрович Трублаїні - "Лахтак"

щоб по них вислали шлюпку. А може, хотіли лише нагадати про себе, щоб після шторму їм швидше прислали допомогу.

Кар перестав дивитись на них. Стиснувши щелепи, він з непорушною увагою стежив за шлюпкою.

Шторм переходив в ураган. Пароплав відкидало чимраз дужче, і щосекунди можна було сподіватись, що якір не втримає судна, що його зірве і тоді понесе просто на берег, де розіб'є об прибережне каміння.

Лейте і Котовай лежали на полубаку, вчепившися руками за брашпиль. Вони наготувались пустити пару, щоб лебідка потягла ланцюг якоря. Море вже обливало хвилями полубак, але Кар не подавав знаку підіймати якір. Штурман чекав на шлюпку, де мусив бути капітан і майже половина команди. Даремно Торба свистів у свисток переговорної трубки. Механік хотів сказати, що пару піднято і машина напоготові, але до телефону ніхто не підходив.

Лише раз озирнувся Кар, коли шлюпка пройшла вже приблизно дві третини важкого шляху. Він обернувся до матроса Соломіна і хрипким голосом прокричав крізь вітер.

— Усіх вільних до шлюпбалки! Приймайте шлюпку!

Ніс пароплава все вище заливало хвилями. Боцман і матрос, що лежали на півбаку, геть вимокли, хоч і були в гумових плащах. Вони дрижали від холоду й з непевністю поглядали на хвилі, коли ті то підносили півбак угору, то плескали спіненими верхівками на палубу. Обидва неспокійно зиркали на Кара і мовчки поглядали один на одного.

Шлюпка все повільніше наближалась до пароплава. Супротивний вітер велетенськими хвилями одганяв її назад до берега. Вже неозброєним оком можна було розрізнити людей у шлюпці. Гребці напружували всі сили, стерновий закляк біля стерна. Двоє людей вичерпували воду, бо, незважаючи на всю спритність стернового, хвилі вже заливали невелику посудину. Злітаючи на високі гребені хвиль чи провалюючись між ними, шлюпка, здавалось, стояла на одному місці.

Аж ось із присвистом гарматного снаряда шарпнув вітер, і, здавалося, затріщали щогли на пароплаві. Боцман і матрос притиснулись до брашпиля. Запінилась уся поверхня моря, і штурман Кар відчув, як ураз пароплав рвонувся кормою вперед.

Лейте нахилився до Котовая, дико блимнув очима і прокричав на вухо:

— Тікай!

Обидва метнулись на спардек[5].

Всі зрозуміли, що пароплав зірвало з якоря.

— Праворуч стерно! — закричав Кар, підбігаючи до Соломіна.

Він рвонув важіль машинного телеграфу, перевівши його на — повний вперед. Парова машина запрацювала. Торба не гаяв часу. А Кар давав часті тривожні гудки. Цим він хотів сповістити шлюпку про нещастя. Та там, очевидно, вже зрозуміли, і від того враз послабли руки гребців. Шлюпка затанцювала на місці, і її почало зносити вітром.

Тепер настала страшна хвилина для пароплава. Шторм підхопив пароплав і, заливаючи хвилями, поніс до берега.

Даремно Торба закликав кочегарів держати пару вище червоної риски манометра, даремно, рискуючи зірвати котли, намагався він боротися з вітром і хвилями.

Єдине, що залишалось, — це скерувати пароплав понад берегом у відкрите море. Соломін затиснув ручки штурвального колеса. На щастя, пароплав чудово слухав стерна. Кар стояв біля матроса і показував, куди стернувати, думаючи: «Дев'яносто дев'ять проти ста, що розіб'ємось…»

Він озирнувся на шлюпку, що вже повернула до берега. І тут же побачив, що величезна хвиля, наздогнавши, підняла її високо вгору. В ту ж мить друга хвиля вдарила в неї з неймовірною силою і наполовину затопила. Третя хвиля не забарилась, і шлюпка пішла шкереберть. Двоє чи троє вхопились за перекинуту шлюпку, і їх разом з нею високо піднесла грізна хвиля.

Кар зблід. І не лише він зблід. Усі, хто був на палубі, здригнулись. Тільки Соломін не одвів очей від курсу, міцно стискаючи штурвал. Штурман кинувся до бортової надбудови — скидати рятувальні кола. Те саме робили машиніст і боцман на спардеку.

А вітер та хвилі несли і пароплав і шлюпку на прибережне каміння.

Розділ III

В Архангельськ вступила похмура осінь. У міському саду вітер обривав останнє листя, дощ безперервно поливав місто. Вода Північної Двіни, звичайно темно-зеленого кольору, тепер набувала темно-сірого відтінку і, здавалося, важчала.

До Архангельської пристані причалювали пароплави з Далекої Півночі. Це були останні пароплави, що поверталися з далеких і небезпечних рейсів в Арктику. Прийшов «Ломоносов» з Землі Франца-Йосифа, з Нової Землі прибули «Русанов» і «Сибіряков», з Карського моря вернулися «Таймир» і «Малигін». Криголам «Ленін», провівши з гирла Єнісею у Баренцове море останній караван іноземних лісовозів, зайшов до Архангельського порту.

В кабінеті начальника порту щораз частіше з'являлись досвідчені льодові капітани. Прибувши в Архангельськ, вони чисто голили підборіддя, підстригали вуса, скидали з себе двопудові кожухи й одягали замість них кращих фасонів пальта з золотими нашивками на рукавах і кашкети з великими гербами Радторгфлоту, що їх матроси жартома звуть «капустою».

В кабінеті начальника порту, крім веселих привітань, їх зустрічало тривожне запитання:

— Чи не зустрічали ви «Лахтака»? А може, чули що про нього?

Але ніхто нічого не міг сказати, крім того, що вже давно знав начальник порту. Чотири тижні тому капітан «Лахтака» передав по радіо: «Підійшов до острова Уєдінєнія. Гадаю сьогодні закінчити зйомку і візьму курс Архангельськ».

Увечері того ж дня в Карському морі знявся великої сили шторм. Він одніс на південь «Малигіна», викинув на мілину шхуну «Білуху». Кілька днів електричні розряди в атмосфері не давали змоги береговим радіостанціям зв'язатися з