Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

— І ти ж мене не забув.

— Мені простіше все пам’ятати. Життя в мене простіше — поміняв постіль, навів лад… Я дуже радий бачити вас знову, Антуане.

Біокібер втомлено усміхнувся, повільно пішов до дверей, вони тихо зачинилися за ним.

Тиша. Як у склепі.

Тиша, яка не дозволить заснути, яка дзумітиме набридливою іграшковою мухою, пульсуватиме у скронях. Перший день на Землі для Антуана завжди був украй тяжким.

Божко подумки набрав номер Марти. Лише подумки, бо знав, що сьогодні він нізащо не піде до них. І не подзвонить. Він мусить підготуватися до зустрічі.

Антуан натиснув три клавіші на пульті відеона, за якусь мить на екрані з’явилося обличчя немолодого чоловіка. Глибокі зморшки, мішки під очима, скептично примружений погляд.

— О, це ти, Антуане! — чоловік на екрані щиро зрадів. — Нарешті ти повернувся.

— Привіт, Томасе!

— Як ти здогадався повернутися саме сьогодні?

— А чим сьогоднішній день знаменний?

— Антуане… В мене сьогодні день народження. Ювілей. Але тобі я пробачаю.

— О Томасе, я починаю старіти. Мені соромно. А минулого року в польоті я не забув. Чесне слово, не забув.

— Томас Він дожив до свого сімдесятиліття і чомусь зовсім не радіє з цього приводу.

— Томасе, а чому ти зараз вдома? Хіба КОТРАЦ вже опустився до того, що почав забувати своїх ветеранів?

— Та ні, Антуане, в КОТРАЦ нічого не змінилося. Але ж ти знаєш мене. Мені й замолоду не смакували умовності. А останній рік, коли вже не літаю, зовсім не терплю вимушених урочистостей. Нашому славному Томасові!.. Його досвід!.. Його доброта! Який він прекрасний товариш! Ти ж розумієш мене? Хай поспівають віншувальних потім, коли я вже не зможу огризнутися. Тільки чи захочеться комусь мене славословити, коли моя душа відлетить у космос. Я категорично відмовився від ювілейного вечора і переконався, що вчинив правильно, — тільки сім найближчих приятелів згадали і прислали вітальні візи. Я розумію, в кожного свої клопоти. Але на офіційний ювілей багато злетілось би. Для більшості важить формальний ритуал… Власне, і для мене він багато важить. Але ж якби вони всі зібралися без офіційного запрошення… Ти ж знаєш, як я люблю, щоб не було жодного нещирого слова, жодної нещирої усмішки, жодного нещирого руху.

— Ти вже не літаєш?

— Відлітав я своє. І здоров’я вже не те. Маю цілковите право пожити ледарем… Але, якщо правду, польоти і зараз ночами сняться… Нові машини сняться… Антуане, чому ми спілкуємось екранним способом? Чому не заходиш, космічний волоцюго?!

Томас Він мешкав через стінку, і Антуан пішов у гості.

Двері свого помешкання чомусь не зачинив, хоча й був певен, що не скоро повернеться. Але з’явилося дивне бажання, щоб хтось прийшов до нього сьогодні. Серед ночі?

Переступив поріг.

— Цікава штука людська психіка, правда ж? — Томас стиснув Антуана в обіймах. — Живеш-живеш, і світ бачиться тобі одним, ніби довічно зрозумілим, відкритим для тебе, і раптом надходить якась фантастична мить, ніби нічого й не відбувається, але вона дивно перебудовує твій світогляд, твою філософію. Всього тебе перебудовує… І вже довколишнє бачиться тобі не просто інакшим, а часом навіть протилежним.

— Що ж тебе так перебудувало?

— А якби ж я знав. Справжня фантастика… Це прекрасно, що ти саме сьогодні прилетів…

— Я вибився з графіка… Мусив повернутися ще три дні тому.

— В тебе все гаразд?

— Так. Все, як завжди. Все прекрасно…

— Ти ще скажи, що тобі й повертатися не хотілося.

— Можу й таке сказати. Томасе, кому, власне, я тут потрібен? Я потрібен тільки там, — Антуан звів руки до стелі.

— Не треба, Антуане, — м’яко сказав Томас. — Це в мене нікого немає, хоч мені вже сімдесят років. А ти — екстрапілот! І в тебе є сім’я, в тебе є син!

— Так, у мене є син, але ми з ним ніколи не будемо разом… Ми просто знатимемо, що ми існуємо на цьому світі. Син і батько. Ярослав, Антуан… Ото і всього… І не треба, Томасе, розповідати мені казочки. Доки я літаю, про мою дружину не забуває наш шановний…

— Ти не маєш права говорити погано про Марту… Вона жінка… Зрештою, ти сам… Або літати, або… А Рамар завжди знайдеться.

— Томасе, скажи чесно, для тебе Рамар — цілком нормальний керівник і ти не маєш на нього ніякісінького зла?

— Рамар людина діла… — нерішуче проказав Томас. — Ти просиш сказати щиро… Даруй, Антуане, але мені особисто він робив тільки добро. Я не маю на нього ніякого зла. Він завжди мені допомагав. Я згоден, що ти можеш мати до нього серйозні претензії. У вас із ним склалися дивні стосунки… І я зовсім не розумію Рамара…

— Але ти розумієш мене… — Іронічно усміхнувся Антуан.

— Так. Ти — справжній товариш, прекрасний пілот. Ти своєрідна особистість, але ж невже Рамар не може цього збагнути…

— Давай припинимо, — буркнув Божко. — Краще відсвяткуємо твій ювілей… Хто жив у моєму номері ці роки?

— Ігор. Я забув прізвище. Молодюсінький, щасливий, що потрапив до КОТРАЦ… Полетів тижнів два тому, по програмі «Оріон». На півроку… А про Марту ти даремно погано думаєш… І якби…

— … якби я був таким, як всі, то ми б із нею були дуже щасливими…

— Побач, Антуане, але, можливо, саме так… Їй з тобою також нелегко… Ти цього не розумієш?

— Розумію, Томасе. Облишмо про це на сьогодні. Давай зробимо вигляд, що ми дуже раді з того приводу, що я прилетів, що тобі сьогодні лише сімдесят років… Правда ж, чудова нагода повеселитися?

Антуан перечепився об волохатий килимок, що чомусь жужмом лежав під дверима. А ще як побачив дві порожні бляшанки від консервів у кутку кімнати, то вже не міг стриматися від