Олександр Костянтинович Тесленко - Кам’яне яйце

кожного із нас… Розумієш, наскільки це серйозно? І саме твоєму татові планета хоче довірити виконання цієї програми…

— Майоре Фредерік, опустіть мене на землю, будь ласка…

— Чому, вже скоро твій тато виходитиме з машини…

— Спасибі, товаришу майор, ви дуже добрі… Але у вас уже зморилися руки… Спасибі… Поставте мене на землю. Я зараз підійду до диспетчерського селектора і на екрані все побачу.

Фредерік Мелвін, повагавшись, опустив Ярослава на землю.

Коли хлопчик відійшов на кілька метрів, Рамар голосно пробурчав:

— Могутня штука — генетика. Цей — таке ж звіреня, як і його таточко. Залишається тільки сподіватися, що материнська природа не притлумить Антуанових здібностей, бо шкода, якщо в цього шкета нічого, окрім характеру, не буде. — Рамар стиха вилаявся і підніс до очей бінокль. — Розгерметизували люк. Даремно ти не пішов зі мною на директорський оглядовий майданчик…

— Байдуже… За своє життя я дивився зі всяких майданчиків…

— Ходімо зі мною.

Перед директором гурт шанобливо розступався.

Вони зупинилися біля невисокого, трохи нижче пояса, парканчика з ситалових сегментів. Ажурні телескопічні ворітця були ще зачинені.

Від величезного сріблястого бублика від’їхали оранжеві, схожі на великих жуків, машини «Алярм-посадка». Пригасло освітлення майданчика космопортівськими ліхтарями.

За кілька хвилин оранжевий відкритий «жучок» зупинився перед ажурними ворітцями, і вони прочинилися у легких сутінках осіннього вечора.

Антуан Божко першим вихопився через низький борт машини, бадьоро ступив на ситалове покриття космопорту.

Микола Рамар долонями провів по обличчю, аби зродити подобу зворушеної усмішки, приязності, розвів руки для обіймів.

— Привіт, Антуане! Привіт, друже! Який я радий бачити тебе!

Мелвін уважно спостерігав за поведінкою Антуана Божка. Зовні той був втомлений, але бадьорий. Обличчя — мов тесане сокирою, вилицювате, посмішка симпатична.

— Привіт, директоре, — Антуан дещо фамільярно плеснув Рамара по плечу, ухилившись від обіймів. — Я також радий тебе бачити.

— Справді? — зі щирим здивуванням запитав Микола.

— Невже нині це так важливо? Машина в цілковитому порядку, як завжди, її треба тільки перевдягнути… От і все на сьогодні. Я дуже втомився і хочу по-людському відпочити. Пробач. Сподіваюся, транспорт на мене чекає?

— Безумовно, але чи не хотів би ти, друже, якийсь кілометр пройтися пішки? — Рамар якомога приязніше усміхався. Майор Фредерік розумів, що Микола не втрачає надії на порозуміння з найкращим пілотом.

— Якщо справа тільки в моєму бажанні, то його в мене немає і бути не може. Цієї миті я хочу спати і тільки спати. Щоб це розуміти, здається, не обов’язково буди директором КОТРАЦ. Чи щось трапилось?

— Особливо нічого… Але я хотів тебе познайомити з одним моїм давнім приятелем…

Антуан зробив крок праворуч, пропускаючи навігатора та механіка.

— Спасибі, хлопці! До наступних зустрічей, — торкнувся до плеча кожного.

Біокібери, не обертаючись, підняли стиснуті в кулак правиці.

— Ти хочеш, аби ми познайомилися з твоїм приятелем саме зараз? Завтра не буде часу? Цікаво… Що ж це за один?

Майор Мелвін відчув, що до його ноги притулилося дитяче тільце. Зрозумів, що то до них пробрався Ярослав, але свідомо не поглянув донизу.

— Мені чомусь видається, що краще познайомити вас саме зараз. Щоб ви просто побачили один одного… — Рамар поклав долоню Фредерікові на плече, але Мелвін якось ніби мимохіть відсторонився, помічаючи, що це сподобалось Антуанові.

— Майор ПЦЕР? — дещо здивовано запитав і за якусь мить спроквола простягнув руку для привітання.

— Фредерік Мелвін.

— Антуан Божко… Ну от, ми познайомились. Тепер я можу бути вільним?

— Я бачу, ти зовсім не змінився, Антуане.

— А ти хотів би, щоб я змінився? Хто б тоді повертав назад твої найновіші машини в такому стані?

— Даремно ображаєшся, Антуане.

— Я не ображаюсь. Я просто ніяк не навчусь розмовляти з тобою, товаришу директор, не можу навчитися… Яке славне дитя! Це ваш син, майоре?

— Ні, Антуане…

— Як тебе звати, юначе?

— Мене звуть Ярослав Божко, — тихо проказав малий.

Антуан зблід.

— Як мама? — якось безтямно запитав, роззирнувшись навсібіч. На відповідь він не чекав. — Мабуть, все добре… Що з нею тут трапиться? Адже й зі мною нічого не трапилось… Як ти впізнав мене? Ах, пробач… Адже і я тебе впізнав… — Антуан схилився, притиснув малого до грудей. — Спасибі, що ти вийшов мене зустрічати. Я так багато думав про тебе. Я так багато хочу тобі сказати. Ярчику… Я зайду до вас. Днями… Може, завтра. Я дуже радий бачити тебе… Спасибі… — Божко рвучко випростався і пішов, розштовхуючи людей.

17 липня 1923 року.

Уїльяму Хорну.

«… І благаю, Хорні, ніколи не повертайся туди ні за яких обставин, тому що минуле мертве . І талія мертва, і я порвав листа. Він був занадто сумним, і тобі не обов’язково переживати те, що пережив я.

Хорні, треба про все забути. Не можна постійно повертатися до минулого чи «лоскотати собі нерви» , прагнучи побачити речі такими, якими вони були колись. Минуле залишилось в нашій пам’яті, і тільки тим, дивним і прекрасним, і треба жити далі… Проте я аж ніяк не маю наміру повчати…»

На п’ятий поверх готельного корпусу Антуан піднявся ліфтом. Почував себе украй змореним, а несподівана зустріч із сином геть вибила з колії. Підійшов до свого номера.

— Антуан Божко. Триста третій, — сказав тихо.

Двері відразу прочинилися. Антуан переступив поріг і побачив у кімнаті сухорляву постать біокібера. Той обернувся на звук прочинених дверей, сказав вибачливо:

— Даруйте, я трохи затримався. Але для вас уже все підготовлене. Сподіваюсь, ваші смаки і уподобання не змінилися, шановний Антуане?

— Я ще й сам не знаю… Спасибі тобі, друже Терр…

— Я радий,