Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

Колупаючи в носі, «принцеса» задумливо дивилася на коня.

— Антоне! От би з цього коня цапа зробити… У нього навіть коліщатка є. Олексійку, позич нам цього коня. Га?

— Звичайно, позичу! Будь ласка! Що мені, шкода? Я в нього зовсім і не бавлюся… Він просто так стоїть, а я в нього зовсім і не бавлюся.

Присівши навпочіпки, Дудкін уважно оглянув коня.

— Цей, факт, кращий від фанерного, — сказав він. — А хвоста куди подіти? Ти цапів з такими хвостами бачила?

І тут я остаточно зрадив свого давнього друга.

— А хвоста… а хвоста можна відрізати! — дзвінким голосом випалив я і замотав головою, спостерігаючи, яке ж це справить на всіх враження.

— Тобі від матері перепаде, — сказала Ліза.

— Що? Перепаде? Ото ще!.. «Перепаде»! Це мій кінь: що хочу, те й роблю. Зараз відріжемо, та й годі! І дуже навіть просто! — Я знову побіг до другої кімнати, повернувся звідти з ножицями і присів перед конем. За хвилину пишний личаний хвіст лежав на підлозі, а я підвівся з мокрою від поту спиною. — От і все! От і будь ласка! І нічого тут такого немає… І дуже навіть просто…

Зробити з коня цапа виявилося складно й трудно. Мені довелося шукати, де у татка лежать плитки сухого столярного клею, потім товкти його, щоб він швидше розмок, потім варити в маленькій каструлі (підходящої бляшанки в хаті не виявилося).

А тоді ми взялися робити роги. Спочатку Аглая скрутила з паперу вузенькі рурочки, і ми приліпили їх до кінської голови, але Антінко сказав, що таких прямих рогів у цапа не буває. Тоді ми заходилися робити їх плоскими, вирізуючи з картону, і знівечили купу всіляких коробок від настільних ігор, перш ніж Дудкіну сподобалася форма рогів.

Для бороди ми, звичайно, використали частину відрізаного мною хвоста, але й тут довелося попомучитися, бо руки у нас були геть замазані клеєм і лико більше прилипало до пальців, аніж до кінської морди.

Коли борода була, нарешті, готова, Дудкін заявив, що коня треба перефарбувати з ясно-коричневого на якийсь інший колір, ну хоча б на білий. Зубної пасти виявилося мало, і Ліза запропонувала пофарбувати борошном. Я дістав борошна, і ми розбовтали його в тазику, так що вийшло щось схоже на тісто для млинців.

Що довше ми працювали, то більше у мене скребли на серці коти, коли я дивився на паркетну підлогу, заляпану клеєм, рідким тістом та обліплену жмутками лика. До того ж іще й Шумка весь час тинялася біля нас і незабаром так заквецялася, що стала не кращою від коня. Зрештою, коли вона сіла в калюжу з розлитого клею, я оперіщив її долонею по потилиці. Образившись, вона пішла до другої кімнати й умостилася на мамине ліжко.

Пробила друга година. «Королева» заквапилася.

— Гришо, ходімо, обідати пора. Антоне, закінчуй швидше. О п'ятій годині вистава, а ми її не репетирували сьогодні через твого цапа.

Тільки тепер я згадав, що нічого не їв від учорашнього вечора. У животі в мене бурчало, в голові неприємно гуло.

Тримаючи в лівій руці таз із тістом, а в правій — старого помазка для гоління, Дудкін мазнув по коневі ще разок, одійшов кроків на два і схилив голову набік. Потім він кинув помазок в таз, таз поставив на стіл і зітхнув:

— Дарма тільки коня зіпсували.

Аглая знизала плечима:

— У, який же ти!!! Тобі все погано! Фанерний йому поганий, цей поганий…

— А по-твоєму, гарний, так, гарний? — закричав Дудкін. — Ти поглянь на нього: у тебе мурашки по спині не бігають? Він же на чорта схожий, з якого шкуру злупили, а ти — гарний!

Я не уявляв собі, яким буває чорт без шкури, але та істота, що вийшла у нас, і справді мала страшнуватий вигляд. Непросохле тісто виблискувало слизьким блиском, один картонний ріг надломився і звис набік, куций хвіст, перемазаний клеєм, перетворився на якусь бурульку, а руда борода, навпаки, була надто пишна і стовбурчилася на всі боки.

Видно, й Аглаї стало не по собі, бо вона більше не заперечувала Антонові. На якийсь час у кімнаті запанувала похмура мовчанка.

— Аглає! — закричало раптом за вікном відразу кілька голосів. — Гей, Аглає! Дудкін!

— Ми тут! — обізвалася Аглая, підбігши до вікна.

— «Тут! Тут!» Ми вас дві години шукаємо. Пішли десь і не попередили. Хочете виставу зірвати?

— Ідіть сюди. Ми тут репетируємо, у двадцять другій. — Аглая відійшла од вікна. — Олексійку, піди відчини, це ще артисти йдуть. Антінку, ми Семенку Тараканову цапа покажемо. Він староста гуртка, нехай як хоче, так і робить.

Я відчинив вхідні двері, і до квартири всунулося ще з шестеро дітей. Серед них вирізнявся плечистий хлопчина із самовпевненою фізіономією.

— Семенку, поглянь! — звернулася до нього Аглая. — Ми он якого цапа замість фанерного зробили, а Дудкіну й цей не до вподоби.

Хлопчина подивився на наше страховидло маленькими вузькими очицями.

— Халтура! — пробурчав він і додав: — Я вам кращого цапа дістану. Живого. Справжнього.

— Ого! Справжнього! — зраділи артисти. — Звісно, добре б справжнього, тільки де ж ти його візьмеш?

— У мого дядька є цап. У сарайчику живе. Тільки буцається, чортяка.

— То нічого, що буцається, — сказав Дудкін. — Аби тільки дядько дозволив узяти.

— А ми його й не питатимемо. Візьмемо тихесенько, а після вистави повернемо.

— Тобі не перепаде?

— Ну й нехай потім перепадає. Зате вистава гарна вийде. Тільки цапа треба зараз забрати, а то дядько о третій повернеться, і тоді нічого не вийде. Тільки де б його сховати до вистави?

Усі помовчали, обмірковуючи це питання.

— У закапелку якомусь прив'язати, та й усе.

— У закапелку вкрасти можуть.

— Стерегти по черзі