Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

Семенко похитав головою:

— Ні! Так усе одно не годиться. Дядько як побачить, що цапа немає, відразу піде шукати по всіх дворах та закапелках. От можна у Юрка цапа сховати. Юрку, в тебе батько з матір'ю в неділю працюють і квартира окрема. У тебе дядько не знайде, він узагалі по квартирах не шукатиме.

Хлопчик, якого звали Юрком, вирячив на Семенка очі.

— Ти що, збожеволів? Ти знаєш, що мені за це буде!

На Юрка напали з усіх боків:

— Не хочеш допомогти товаришам, так?

— Он Семенко напевно знає, що від дядька перепаде, а й то не боїться для загальної справи.

— Лайтеся собі скільки захочете, — відповів Юрко. — Я краще з гуртка зовсім піду, а цапа в квартиру пускати не буду. У мене голова на плечах ще є.

— А я знаю, де цапа сховати! — вигукнула Аглая. — Олексійку, ми до тебе його приведемо. Гаразд?

Тут уже я отетерів. Я відчув, що цап у квартирі, та ще майже що крадений — це вже занадто.

— Я… до мене цапа… — У мене пересохло в горлі, я поперхнувся.

Аглая цим скористалася. Швидко поглядаючи на мене, вона засокоріла з натхненням:

— До Олексійка поставимо. Олексійко не такий слинтяй, як Юрко, правда, Олексійку? Він хлопчик самостійний, не якийсь там мамій, так, Олексійку? Ми до нього поставимо цапа в передпокій, і всі підемо обідати. Він усього годинки зо дві постоїть, а перед виставою заберемо. І ніхто навіть ні про що не дізнається. Олексійку, так я кажу? Ти не злякаєшся, як Юрко, га, Олексійку?

— Я… мені… — Я знов запнувся.

Усі чекали на мою відповідь, чекала й Аглая. Вона розчервонілася, маленькі зелені очі її блищали, кольорові дзеркальні кульки похитувалися під рожевими вухами. І я не зміг відмовитися. Я подивився на Юрка, якому Аглая ставила мене за приклад, і злегка розправив плечі.

— Я… Будь ласка, звичайно… Мені, звичайно, нічого не варто… Тільки… тільки він, певно, кричатиме, а сусіди…

— У! «Кричатиме!» Чого йому кричати? А сусідам ти не відчиняй. Це твоя квартира, ти господар, і нехай вони не лізуть. — І, певно злякавшись, що я відступлюсь, Аглая знову взялася мене хвалити-вихваляти: — Ну, що я казала? Казала, що Олексійко не злякається, він і не злякався. Він не те, що Юрко, він знаєте який відчайдушний!

— Гаразд! Ходімо тоді, — сказав Семенко і кивнув до мене: — Ти чекай, значить. Ми швиденько…

Артисти посунули до виходу. У передпокої «королева» сказала, що їй з Гришею давно пора обідати.

— Ну, це вже дзуськи! Потім пообідаєш, — відрізав староста. — Нам робоча сила потрібна. Він знаєш який здоровань? Отакенного пса на смерть заколов рогами.

Почувши цю фразу, я зовсім засмутився, та було вже пізно: артисти пішли.

Я тинявся по квартирі. Я розумів, що слід прибрати запаскуджену кімнату, спробувати хоч би зіскребти тісто з коня, а насамперед що-небудь перехопити, але від тривоги у мене ні до чого не піднімалися руки. Раз у раз я вилазив на підвіконня.

Наш будинок був першою багатоповерховою будівлею в цьому районі. Його з усіх боків обступили дерев'яні будинки і будиночки, у свою чергу оточені численними сарайчиками та хижками. В одній з таких хижок, певно, і жив той клятий цап.

Минуло двадцять хвилин, потім півгодини. Артисти не поверталися. Я вже думав, що, мабуть, не так-то й легко протягти чужого цапа літнього недільного дня через прохідні двори. Може, на моє щастя, артистів ще й застукають на місці злочину. Коли годинник пробив третю, мені зовсім полегшало на серці, і я попрямував на кухню розігрівати собі обід.

— Олексійку! Олексійку! Відчиняй! — долинув цієї миті сполоханий Аглаїн голос.

Зупинившись на півдорозі, я підбіг до вікна, але у дворі вже нікого не було. В паскудному настрої я поплентався до передпокою й відчинив двері. Артистів я не побачив. Я тільки почув, що під моєю площадкою точиться приглушена, але, очевидно, відчайдушна боротьба. Там сопіли, пихтіли, кректали і човгали ногами. Часом хтось люто форкав. Іноді щось гепалося чи то об стіну, чи об сходи.

— Роги! Роги тримайте! Роги не відпускайте! — хрипко шепотіли внизу.

— Ить!.. Ще трішечки! Ить! Ще разок!

— Ой! У-юй!

— Тихше! Почують!

— Піднімай йому ногу! Піднімай йому ногу! Піднімай ногу… Уп… Є!

— Що є?

— По губах копитом.

— Ить! Ще разок! Ить!.. Мені за штани перепаде. Ить!.. Не полатаєш тепер.

Та ось на сходах, що ведуть на площадку, показалася купа рук, ніг, стрижених потилиць і розкуйовджених кіс. Вона ворушилася, судорожно смикалась і поступово посувалася ближче до мене.

Напівмертвий від жаху, я відступив у передпокій, але дверей не зачинив. Ось купа артистів виповзла на площадку. Якусь хвилинку вони тіпалися перед дверима, потім щось скоїлось, і в передпокій разом влетіли Дудкін із закривавленою губою, ще два артисти і цап. Він був чорний з білими плямами. Одного ока на білій половині морди у нього не було, а око на чорній половині було широко розкрите і дивилося божевільним поглядом, яким дивиться з картини Іван Грозний, що вбив свого сина. На правому розі його, ніби чек у магазині, був наколотий квадратний клаптик чорної матерії.

— Двері! — закричав мені Дудкін, тікаючи до виходу. — Зачиняй усі двері! А то пропадеш!

Цап повернувся, красиво став дибки. Дудкін ойкнув і миттю зачинив за собою двері. І вчасно, бо роги так торохнули по них, що згори посипався тиньк.

Я заціпенів. Секунд п'ять я не ворушив ні рукою, ні ногою. Наче крізь вату, я почув, що в двері слабенько застукали кулаком.

— Хлопчику! Хлопчику! — запищав тоненький дівчачий голосок. — У нього на розі моя кишеня від фартуха залишилася. Хлопчику, гей, хлопчику, у нього на розі моя кишеня…

Мені, ясна річ, було