Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

не до кишені. Цап знову повернувся, опустив роги і задріботів до мене. Я шмигнув у кімнату і замкнув двері на гачок.

— Дідька лисого я на такого сяду! — почувся з двору голос Дудкіна. — Я вже краще на фанерному. Що мені, життя набридло?

Я не розчув, що йому відповіли. Шумка, яка досі лише нервово дзявуліла в сусідній кімнаті, раптом зайшлася несамовитим гавкотом. Я поліз був туди і тут же відскочив назад.

Цап був уже в кімнаті батьків. Він потрапив туди через другі двері, які я не здогадався зачинити. Він повільно крутився, підставляючи Шумці роги, а та, захлинаючись від люті і припадаючи грудьми до підлоги, у свою чергу крутилася навколо цапа і націлялася хапонути його за ногу.

Гачка на дверях до цієї кімнати не було. Я забарикадував двері важким плюшевим кріслом.

І зчинилася катавасія! Гавкіт, тупіт, форкання поступово перейшли в кухню, там загриміло щось залізне, потім гамір битви знову перемістився до сусідньої кімнати. Мене було відрізано від усієї квартири. Я не міг узяти з кухні продуктів. Мені була неприступна навіть убиральня, куди я прагнув усією душею.

Тоскно виламуючи собі пальці, я тинявся по кімнаті і думав про те, як же я відчиню артистам, коли вони прийдуть по цапа, і чи прийдуть вони взагалі, якщо Дудкін відмовився на ньому їздити.

Шумка була з тих собачок, яких називають «заводними». Звичайно варто було тільки кому-небудь пройти сходами повз нашу квартиру, як вона зчиняла істерику хвилин на п'ять. Цап з'явився у нас приблизно чверть на четверту. Рівно о четвертій у квартирі тривав той самий гармидер, а Шумка навіть не захрипла. З двору вже давно лунали голоси:

— Яке неподобство!

— Це у двадцять другій!

І Шумка, як кажуть, догавкалася. Гавкіт її раптом урвався, вона голосно гикнула, а за мить заверещала таким несамовитим, таким страшним голосом, що я подумав: «Усе! Шумці кінець».

— Гей! Двадцять друга! Що ви там, збожеволіли? — закричали у дворі.

— Припиніть це хуліганство, чуєте!

Сам не знаючи навіщо, я підійшов до вікна. По той бік двору стояв двоповерховий рублений будинок. З багатьох вікон його виглядали мешканці. Кілька чоловіків і жінок стояли на ганку й біля нього, піднявши голови до вікон нашої квартири. Тільки-но я виглянув, як вони накинулися на мене:

— Гей, хлопче! Це ти там бешкетуєш?

— У тебе є совість отак собаку мордувати!

— Мати з батьком поїхали, а він і розперезався!

У моїй голові дзвеніло від Шумчиного вереску, серце змучено калатало, але все-таки я ще разочок спробував показати свою самостійність. Сумно дивлячись у вікно, голоском слабеньким, як у вмираючого, я пробелькотів:

— Вас… вас не стосується. Я… я сам… я сам знаю, що роблю. Це наша квартира. І… І вас не стосується.

Я відійшов од вікна. Шумка раптом перестала скавуліти і задзявкотіла десь на кухні верескливо, ображено.

«Хам! Грубіян! — немовби казала вона, лежачи, певно, під газовою плитою. — З тобою не варто й справи мати».

Подзявкавши трохи, вона вгамувалася. У квартирі настала тиша. Я з ногами заліз на ліжко, притиснувся спиною до стіни і теж затих. На протилежній стіні висіло дзеркало, в якому маячило моє відображення.

Ніколи ще не здавався я собі таким блідим, таким худющим.

Я дивився в дзеркало і сумно думав, що у мене, напевно, буде рак. Я чув, як дорослі говорили, що рак розвивається на нервовому грунті і першою ознакою його є схуднення.

Пробило половину на п'яту, але я вже не чекав на артистів. Я розумів, що вони не зможуть взяти у мене цапа, коли у дворі стільки людей.

У сусідній кімнаті щось полилося, потім з-під дверей до мене потекла калюжа. Мене це вже не схвилювало. Мені вже було байдуже.

Потім чи то цап зголоднів, чи йому захотілося додому, але він почав мекати. Він мекав наполегливо, вимогливо, хрипким басом.

— Бач, який зловтішний хлопчисько! — почувся з двору старечий голос. — То собаку мордував, а тепер цапом кричить. Усе на зло!

— Ні, тут щось не те, — обізвався чоловік. — Хіба хлопчина може. так ревіти? У нього й голосу не вистачить. Дивна річ!

— Дядьку Терентію! Дядьку Терентію! — раптом схвильовано крикнула якась дівчина.

— Агов! — пролунало здалеку.

— Ти цапа шукаєш? Ходи-но сюди! Це не твій горлає?

Минуло кілька секунд мовчання, потім з двору долинуло:

— Ага! Він і є! Ох люди! Ну що за люди! Серед білого дня!

Дядько Терентій став кричати нам у вікна, щоб йому негайно повернули цапа і що він нам покаже, як худобину красти. Я не відповідав. Люди у дворі заспокоювали дядька Терентія, казали, що тут, напевно, якесь непорозуміння, що квартира належить поважній людині, підполковникові^ який навряд чи вдасться до такого діла. Казали також, що підполковника зараз немає і що вдома тільки його синок, тобто я.

— А мені біс з ним, хто там удома, кого немає. Мій цап, значить, віддай! — сказав дядько Терентій. — Зінко! Стій отут? Піду дільничного приведу.

Цап притих, ніби зрозумів, що його визволення недалеко, Я не боявся, що прийде міліціонер, я навіть радів, що він прийде, і думав тільки про те, як же він потрапить у квартиру. І раптом у мене майнула така думка: цап зараз у кімнаті батьків. Що, коли я миттю проскочу через передпокій, миттю відчиню вхідні двері… а там сходи, а там двір, а там люди, від яких мені перепаде, але які визволять мене від цапа.

Я прислухався. У квартирі було тихо. Я й гадки не мав, що цап уже перебрався до передпокою і стоїть біля самісіньких дверей моєї кімнати. Я навшпиньки підкрався до цих дверей, — тихенько зняв з них защіпку, потім відразу розчинив їх і… замалим не напоровся животом на