Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

і підхопив на ходу ворону білявий хлопчик з обличчям поспіль із самих веснянок. За плечима в нього, наче мантія, теліпалася синя ковдра, на яку було нашито візерунки із срібного паперу від чаю, на голові криво сиділа корона, обклеєна таким самим папером.

За ним, притискаючи до грудей купу барвистих ганчірок, вискочила така сама білява. дівчинка, за дівчинкою — Антінко Дудкін, одягнутий, як завжди, а за Антінком вибігла Аглая. Я глянув на неї, та так і завмер.

Аглая мені подобалася навіть у непоказному своєму одязі, навіть тоді, коли вибігала на вулицю в старому материнському жакеті, що сягав їй до колін, і в стоптаних валянцях на тонних ногах. А тут… тут вона постала переді мною в шатах казкової принцеси. На ній була сукня з марлі, розмальованої блакитною, рожевою та жовтою фарбами; на шиї виблискувало намисто з різноколірних скляних бус, якими прикрашають ялинки; дві великі кульки від цих бус теліпалися на ниточках під вухами, над лобом у темному волоссі сяяла кошлата ялинкова зірочка, а дві такі самі зірочки, але менші, прикрашали стоптані тапочки.

Задивившись на цю красу, я аж пальця в рота засунув від захоплення. Пробігаючи мимо, Аглая ледь кивнула мені, але раптом зупинилась і спитала через плече:

— Ну що, поїхали твої?

Я швидко вийняв пальця з рота і сказав якомога недбаліше:

— Звичайно, поїхали.

— І тебе самого залишили?

— Звичайно, самого. Ото ще! Не знаєш, магазин відкрито? Хочу сиру купити собі на сніданок.

— Відкрито, — сказала Аглая, про щось думаючи. — Ти потім додому прийдеш?

— Еге. От тільки сиру куплю. Сиру щось заманулося. Надумав сиру купити.

— Гей! Ходіть-но сюди! — крикнула Аглая своїм приятелям і, коли ті підійшли, звернулася до мене: — Тебе Олексійком звати, так? Олексійку, можна ми до тебе прийдемо? А то нам репетирувати треба, а нас звідусіль женуть і клуб зачинено… а ти сам у квартирі. Гаразд?

— Будь ласка, звичайно! — зрадів я. — Я от тільки в квартирі приберу, приклади розв'яжу, і приходьте.

Обличчя Аглаї стало якимось пісним:

— У-у! Приклади! А тебе що, примушують від самого ранку вчити уроки? Мене, приміром, ніхто не примушує. Коли хочу, тоді і вчу.

— А мене хіба примушують? Мене зовсім ніхто й не примушує, це я сам хотів, — заквапився я. — Будь ласка! Хоч зараз ходімо! Я й квартиру можу не прибирати… Коли захочу, тоді й приберу. Будь ласка! Шумко, додому!

Великими, впевненими кроками я пройшов попереду артистів до свого під'їзду, піднявся разом з ними на другий поверх, одімкнув ключем двері і широко розчинив їх.

— Прошу! Ви в якій кімнаті бажаєте? У цій чи в тій? В якій бажаєте, в тій і репетируйте. Будь ласка!

Артисти пройшли до великої кімнати, яка правила за нашу їдальню і водночас за мою спальню. Я із шкури пнувся, щоб показати, яка я незалежна людина і який гостинний господар.

— Аглає, ти не соромся, кажи, що треба. Стіл заважає? Стіл можна відсунути, і дуже навіть просто. Шумко, на місце! Не плутайся під ногами! Як треба, так і зробимо, як захочемо, так і влаштуємо. Так, Аглає?

«Принцеса» розглядала себе у великому дзеркалі, що стояло біля стіни.

— У тебе губна номада є? — спитала вона.

— Помада? У! — вигукнув я зовсім як Аглая. — Я тобі не тільки помаду можу дати, я й пудру, і фарбу для брів, і навіть одеколон…

Майнувши до другої кімнати, я взяв там велику коробку з парфюмерним набором «Білий бузок», прихопив ще коробочку з фарбою для він і приволік усе це Аглаї.

— Ось! Будь ласка! Вибирай, що забажаєш. Дуже навіть просто!

Аглая напудрила собі лоба й носа, нафарбувала губи і підрум'янила щоки. Те саме зробила Ліза — дівчинка, яка грала літню королеву. Крім того, їй густо напудрили і так біле волосся, щоб вона видавалася зовсім сивою.

— Антінку! — сказала Аглая. — Давай ти загримуйся. Знаєш, як артисти роблять, щоб красивішими стати? На носі білу риску проводять, а під бровами рожевою фарбою мажуть. І губи теж.

Але Дудкін, схрестивши руки на грудях, похнюпивши голову, з похмурим виглядом сновигав по кімнаті:

— Ану тебе! «Загримуйся»! Мені цап спокою не дає, а ти — загримуйся.

— Який цап? — спитав я.

Мені пояснили, що Дудкін грає Іванка-дурника і під час вистави має приїхати до принцеси верхи на цапі ще й з дохлою вороною в руках. Саме з цього цапа, нашвидкуруч випиляного з фанери, Антінко був вельми невдоволений.

— Дохлу ворону і ту справжню дістали, а цапа курям на сміх зробили. Треба, щоб він на чотирьох ногах був, щоб я міг сісти на нього і мене б на ньому за мотузочку і втягли. А на фанерного хіба сядеш! Волочи його між колінами, а сам плетись на батьківських. Публіка тільки реготатиме.

«Король» похмуро кивнув:

— Угу. Я казав Наталі Петрівні, що треба іншого цапа, а вона своєї: ми, мовляв, казку ставимо, а в казці і фанерний годиться.

Артисти замовкли в роздумах. Я теж мовчав і все поглядав на Аглаю. Мені дуже хотілось дізнатись, що вона думає про мене, чи переконалася нарешті, що я людина, гідна її уваги й пошани. Але Аглая не дивилася на мене. Мов на зло, вона звернула увагу на великого коня з пап'є-маше, який стояв біля ліжка і на якому я часто гасав верхи по квартирі, ганяючи за Шумкою і стріляючи в неї з жерстяного пістолета.

— Це твій кінь? — спитала вона.

Я дуже любив свого скакуна, ставився до нього, як до живої істоти, але тепер я зрікся його.

— Ні, не мій… Тобто мій, але я в нього вже давно не