Михайло Шолохов - Тихий Дін

У сінях батько і пітний Григорій тягли з хижки згорнутий волок.

—'Ниток сирових та голку-циганку, мерщій! — гукнув Докійці Григорій.

В кухні засвітили. Зашивати волок сіла Дарка. Стара, ко-лисаючи дитину, бурчала:

— Ти, старий, повсякчас з вигадками. Спати лягали б, гас все дорожчає, а ти палиш. Які тепер влови? Куди вас лиха година понесе? Ще повтопаєте, он на дворі бо страсті господні. Ач, ач, як полихає! Господи, ісусе христе, царице небес...

В кухні на мить стало сліпуче синьо і тихо: чути було, як віконниці дряпав дощ, слідом гакнув грім. Докійка вискнула і ниць ткнулась у волок. Дарка дрібними хрестиками обмахувала вікна й двері.

Стара страшними очима дивилась на кішку, що лащилась коло її ніг.

— Докіє! — Же-е-ни ти, її прок... цариця небесна, прости мене грішну. Докійко,'кішку викинь на двір; Геть, ти, нечиста сило! Щоб ти...

Григорій, випустивши край волоку, заходився в беззвучному реготі.

— Ну, чого ви розґельґоталися? Цитьте, — погукнув Пантелей Прокопович. — Баби, мерщій зашивайте! Недавно ще казав — огляньте волока.

— І яка тепер риба, — наменулася було стара.

*— Не розумієш, — мовчи! Саме чечугу на луді візьмемо. Риба до берега зараз іде, боїться бо бурі. Вода, надісь, уже каламутна пішла. Ану, вибіжи, Докійко,' послухай — грає ярик?

Докійка нехотя боком посунулася до дверей.

— Хто ж волочити піде? Дарці не можна, може груди застудити,— не вгамовувалась стара.

— Ми з Грицьком, а з другим волоком — Оксану покличемо, котрусь ще з бабів. ‘

Засапавшись убігла Докійка. На віях, тремтячи, висли дощові крапельки, війнуло від неї відвологою черноземлею.

— Ярик гуде, аж страшно!

— Підеш з нами брести?

— А ще хто піде?

— Бабів покличемо.

— Піду!

— Ну, накинь сіряка й жени по Оксану. Коли піде, хай покличе Мелашку Фролову!

— Ця не замерзне, — всміхнувся Григорій, — на ній жиру, як на доброму кнурі.

— Ти б сінця сухого взяв, Грицуню,— —радила мати, — під серце підкладеш, а то нутро застудиш.

— Грицько, лети по сіно. Стара справедливе слово сказала.

Незабаром привела Докійка баб. Оксана, в подертій підперезаній мотузком кохті і в синій спідниці, видавалася меншою на зріст, худорлявішою. Вона, пересміхаючись з Даркою, скинула з голови хустку, дужче закрутила вузол волосся і, запинаючись, відкинувши голову, холодно оглянула Григорія/ Гладка Мелашка підв'язувала коло порога панчохи, хрипіла простуджено:

— Лантухи взяли? Біг-ме, ми нині нагребемо риби.

Вийшли на двір. На розм'яклу землю рясний падав дощ,

пінив калюжі, потоками сповзав до Дону.

Григорій ішов попереду. Шибали його безпричинні веселощі.

— Вважай, тату, тут рівчак.

— Ну, й темрява!

— Держись, Оксанко, при мені, разом будемо в тюрмі,— хрипко регочеться Мелашка.

— Диви, Грицьку, либонб Майданникових пристань?

— Вона й е.

— Звідси... зачинати... — пересилуючи рвучкий вітер, кричить Пантелей Прокопович.

— Не чути, дядьку!—хрипить Мелашка.

— Заходь з боґом... Я від глибини. Від глибини, кажу... Мелашко, диявол глухий, куди тягнеш? Я піду, від глибу!.. Грицьку!.. Грицю! Оксано, пускай від берега!

Над Доном ревучий стогін. Вітер шматує косу полотнину дощу.

Обмацуючи ногами дно, Григорій по пояс пірнув у воду. Липкий холод доповз до грудей, обручем стягнув серце. В обличчя, в міцно заплющені очі, мов батогом, шмагає хвиля. Волок напинається, тягне вглиб. Взуті у вовняні панчохи ноги Григорія ковзаються по піщаному дні. Плаха рветься з рук... Глибше, глибше. Зриваються ноги. Течія рвучко несе на середину, засмоктує. Григорій правою рукоіО щосили гребе до берега. Чорна колихлива глибина лякає його, як ніколи. Нога радісно ступає на хистке дно. Об коліно стукається якась риба.

— Обходь глибше! — звідкілясь з густої черні голос батька.

Волок, перехилившись, знову повзе вглиб, знову течія рве з-під ніг землю, і Григорій, задираючи голову, пливе, відпльовується.

— Оксано, жива?

— Жива тим часом.

— Либонь ущухає дощик?

— Маленький вщухає, зараз тучний рине.

— Ти потихеньку. Батько почує — лаятиметься.

— Злякався батька, отакої...

Хвилину тягнуть мовчки. Вода, мов липке тісто, зв'язує кожний порух.

— Грицю, в березі, здається, корчага. Треба б обвести.

, Страшний поштовх далеко відкидає Григорія. Гуркотливий сплеск, ніби з яру шубовснула в воду брила породи.

. — А-а-а-а! — десь коло берега верещить Оксана.

Переляканий Григорій, вирнувши, пливе на зойк.

— Оксано!

Вітер і текучий шум води.

— Оксано! — холодіючи з жаху, кричить Григорій.

— А-гов! Гри-го-рій! — здалека приглушений батьків голос.

Григорій кидає помахи. Щось грузьке під ногами. Схопив рукою, — волок.

— Грицю, де ти?.. — плаксивий Оксанин голос.

— Чого ж ти не відкликалась?.. — сердито кричить Григорій, рачки вибираючись на берег.

Сівши навпочіпки, тремтячи розбирають сплутаний жужмом волок. З розпірки подертої хмари вилуплюється місяць. За займищем стримано поговорює грім. Лисніє земля неві-браною вогкістю. Небо, випране дощем, суворе й ясне.

Розплутуючи волока, Григорій вдивляється в Оксану. Обличчя її бліде, мов та крейда, але червоні, трішки вивернуті губи вже сміються.

— Як воно жбурне мене на берег, — переводячи дух, розказує вона, — розуму відбігла. Злякалась на смерть! Я гадала— ти втоп.

їхні руки стикаються. Оксана намагається просунути свою руку в рукав його