Михайло Шолохов - Тихий Дін

легко похитуючись пішла під гору. Григорій торкнув коня слідом. Вітер шарпав на Оксані спідницю, перебирав на смаглявій шиї дрібні пухнаті кучерики. На важкому вузлі волосся поломеніла вишивана кольоровим шовком шличка4), рожева сорочка, забрана в спідницю, не бгаючись, огортала круту її спину й налиті плечі. Сходячи на гору, вона перехилялася вперед, виразно вилягала під сорочкою продовгувата долинка на спині. Григорій бачив бурі круги злинялої під пахами від поту сорочки, стежив очима за кожним її порухом. Йому кортіло знову заговорити з нею.

— Либонь, скучатимеш за чоловіком? А?

Оксана йдучи повернула голову, всміхнулася.

— Авжеж. Ти от женись, — переводячи дух, вона говорила переривчасто, — женись, а після взнаєш, скучають чи ні за подруженькою.

Штовхнувши коня, рівняючись з нею, Григорій зазирнув їй у вічі.

— А от інші баби аж радіють, як чоловіків вирядять. Наша Одарка без Петра гладшати починає. 3

Оксана, поводячи ніздрями, різко дихала; поправляючи волосся, сказала:

— Муж — хоч не вуж, а смокче кров. Тебе то швидко оженимо.

— Не знаю, як тато. Мабуть після служби.

.— Молодий ще, не женись.

— А що?

— Сухота сама. — Глянула вона з-під лоба, не розмикаючи губи, скупо всміхнулася.

І тут уперше помітив Григорій, що губи в неї безстидно-жадібні, пухлуваті. Він, розбираючи гриву на пасма, сказав:

— Охоти немає женитись. .Котрась і так покохає.

— Мо' примітив?

— Чого мені примічати... Ти ось вирядиш Степана...

— Ти зі мною не загравай!

— Вдариш?

— Степанові скажу слівце...

— Я твого Степана...

— Гляди, сміливий, сльоза капне.

— Не лякай, Оксано!

— Я не лякаю. Твоє діло з дівчатами. Хай хусточки тобі вишивають, а на мене не заглядайся.

— Навмисно дивитимусь.

— Ну й дивись.

Оксана примирливо посміхнулася і зійшла з стежки, пильнуючи обійти коня. Григорій повернув його боком, загородив дорогу.

— Пусти, Грицьку!

— Не пущу.

— Не дурій, мені треба чоловіка виряджати.

Григорій, усміхаючись, гарячив коня; той, переступаючи

тіснив Оксану до яру.

— Пусти, дияволе, он люди! Побачать, що подумають?

Вона кинула по сторонах переляканим поглядом і пройшла, хмурячись і не оглядаючись.

На ґанкові Петро прощався з рідними. Григорій засідлав коня. Придержуючи шаблю, Петро квапливо збіг східнич-ком, взяв з Грицькових рук повіддя.

Кінь, дорогу прочуваючи, неспокійно переступав, пінив, ганяючи в роті мундштука. Піймавши ногою стремено, держачись за луку, Петро говорив батькові:

— Лисих роботою не мори, тату! Заосеніє — продамо. Грицькові бо коня справляти. А степову траву, гляди, не продавай: на луках нині, сам знаєш, яке сіно буде.

— Ну, з богом. Час добрий, — проговорив старий, хрестя-етячись.

Петро звичним рухом кинув на кульбаку своє збите тіло, поправив ззаду брижі сорочки, стягнуті паском. Кінь пішов до воріт. На сонці тьмяно, здригаючись у такт крокам, блиснула голівка шаблі.

Дарка з дитиною на руках пішла слідом. Мати, витираючи рукавом очі і кінцем фартуха почервонілий ніс, стояла серед двору.

— Братіку, пиріжки! Пиріжки забув!.. Пиріжки з картоплею!..

Докійка козою стрибнула до воріт.

— Чого горлаєш, дурна! досадливо крикнув на неї Григорій.

—1 Залишились пиріжки-и! притулившись до фіртки, стогнала Докійка, і на замурзані гарячі щоки, а зі щік на буденну кофточку — сльози.

Дарка з-під долоні стежила за білою, завішаною курявою сорочкою чоловіка. Пантелей Прокопович, хитаючи підгни-лий стовп коло воріт, глянув на Григорія.

— Ворота візьмись полагодь, та стояк на розі закопай.— Подумавши, додав мов яку новину, сповістив: — поїхав Петро.

Через тин Григорій бачив, як виряджався Степан. Припо-ряджена в зелену вовняну спідницю Оксана підвела йому коня. Степан, усміхаючись, щось казав їй. Він, не кваплячись, по-хазяйськи поцілував дружину і довго не здіймав руку з її плеча. Спалена засмагою і роботою рука, мов той вугіль, чорніла на білій Оксаниній кофточці. Степан стояв до Григорія спиною. Через тин видно було його тугу, гарно підголену шию, широкі трохи вислі плечі і, — коли нахилявся до жінки, — закручений кінчик русявого вуса.

Оксана чомусь сміялася і заперечно хитала головою. Рослий вороний кінь хитнувся, піднявши на стремені вершника. Степан поїхав з воріт квапливо, сидів на кульбаці, мов укопаний, а Оксана йшла поруч, тримаючись за стремено, і знизу вверх, любовно й жадібно, мов собака, заглядала йому у вічі.

Так проминули вони сусідній курінь і зникли за поворотом. '

Григорій проводив їх довгим пильним поглядом. 4

грізно чорніло небо, степ вижидально мовчав. На хуторі грюкали, зачиняючи віконницями, з вечерні, христячись, поспішали стариці, на пляцу коливався сірий стовп куряви, і зморену весняною спекою землю вже засівали перші зерна дощу.

Докійка, маючи кісками, прожогом пронеслася двором, захрьопнула дверці курника і стала серед двору, роздуваючи ніздрі, мов той кінь перед перепоною. На вулиці вибрикувала дітвора. Сусідський восьмиліток Мишко крутився, присідаючи на одній нозі, — на голові у нього, закриваючи очі, метлявся непомірно просторий батьківський картуз — і пронизливо верещав:

Дощик, дощик припусти,

Ми поїдемо в кущі,

Богу молитись,

Христу поклонитись.

Докійка заздро дивилась на босі, густо всипані ципками Мишкові ноги, що немилосердно топтали землю. їй також хотілося підтанцьовувати під дощем і мочити голову, щоб волосся росло густе та кучеряве; кортіло отакечки ж, як і Мишковому товаришеві, стати на придорожньому поросі догори ногами, ризикуючи впасти в колючки, — але у вікно дивилася мати, сердито плямкаючи губами. Зідхнувши, Докійка побігла до куреня. Дощ спустився ядерний і рясний. Над самісіньким дахом