Станіслав Васильович Костянтинов - Сутінки

квіткових кольорів весни, пахли стиглими яблуками та липовим медом літа, рудими лисицями по стерні пробігали осені.

Вілен вже другий рік вчився в десятому класі, маючи п’ятірку лише зі співів: він згодився з учителькою, що вона буде ставити «відмінно», аби взагалі не розкривав рота. З іншими вчителями домовитися не завдалося, тому й мав суцільні двійки, на які щиро заслуговував. З точки зору вчителів. Хоч сам і був не згоден з ними, категорично не згоден.

В райвно таке не сподобалося. В січні туди запросили директора і довго каталися на ньому, тицяючи в писок пальцем: хіба ж це годиться, коли учень так довго вчиться??! Пояснили, що він ставить під сумнів всю систему радянського навчання і що це треба припиняти. Або шукати іншу роботу. Всьому шкільному колективу. Разом з прибиральницями.

Повернувшись, директор скликав педраду. Засідали всю ніч.

Слухаючи директора, вчителі ридали, билися в істериці і непритомніли. Дехто сивів на очах. Вже коли повинні були співати треті півні, але до того, ухвалили рішення. А потім накрили стіл, напилися самогону та й до пізнього світу співали журливо-безнадійних пісень.

І вже з наступного дня Шерстохвостова викликали до дошки, питали із замерзлими обличчями, дивлячись у вікно:

— Знаєш урок?

— Вчив! — твердо відповідав правдивий поет, правдиво впевнений, що знає, бо думав лише і завжди про високе й неземне, недоступне цим приземленим примітивам, що піклувалися лише про живота свого. І косив оком.

— То добре, п’ятірка, сідай, — погоджувалися вчителі, скрегочучи зубами, та вписували в журнал оцінку і заводили повні сліз очі під лоба.

Коли настала пора екзаменів, у Білена з усіх предметів було лише «відмінно». Тому самі екзамени в нього прийняли екстерном: всі вчителі, перехрестившись та сплюнувши тричі через ліве плече, зібралися в одному класі, затягли туди поета, зачинили двері на замок, директор дав рукою відмашку, всі разом спитали:

— Все знаєш? — на що скромний Вілен лише поблажливо кивнув головою: він, та не знає!

— Тоді — відмінно! З усіх екзаменів. Іди й чекай!

А деякий час потому Шерстохвостов отримав рожевий атестата бронзову медаль. На більше директор не спромігся. Навіть коли б його ставили до стінки. Або затискали дітородний орган у двері.

Мотря заплакала від радості, притуливши до грудей стиснуті руки, в душі чомусь відчуваючи нестерпну тугу — вона була єдина, хто таки любив Білена, прощаючи йому все; а Петро, як людина неглупа, розуміючи ціну блискучій бронзовій медалі і рожевому атестату, триповерхово похвалив сина за здібності та наснагу. І Вілен пізнав не всі слова, що злетіли з батькових вуст — деякі чув уперше.

Старший, Дмитро, на той час тихо й непомітно закінчивши школу, тихо й непомітно проіснувавши всі ці роки в батьковій хаті, так само тихо зник якось літнього дня. А через півроку Петро отримав листа, де син сповіщав, що вчиться на ветеринара, в нього все добре, то й не треба турбуватися. Зворотної адреси не було, а поштовий штемпель майже не проглядався. І Петро, задумливо скривившись, лише подумки побажав: «Нехай тебе Бог береже…»

Саме тут і прийшла пора іти Білену до армії. І вік уже настав той що треба… навіть перестиглий, та й спокушених дівчат у селі стало… дещо забагато. Треба було кудись хутко зникати, бо хоч і поет, а ребра, хай там що, збиралися поламати. І в’язи скрутити. Ловили вже. І найкраща схованка була — в армії. Або в тюрмі, що було майже однаково. Та в тюрму Вілен не планував.

У військкоматі довго думали, куди б Білена… послати. Разом з його медаллю та рожевим дипломом. Та гулею від танкового люка, яка за цей час ще й підросла. А потім дізналися, що в поета є захоплення — копати ями, а саме це й треба у «стройбаті» — тільки там можна виявити свій талант на повну силу, тільки там копають, як ніде; тільки там збираються і поети, і письменники, і справжні співаки, бо «стройбат» — то істинна кузня радянських талантів та інтелекту.

Армія прийняла тепло й радісно, широко розкривши обійми та потім стуливши їх до хрусту кісток. Але майбутній великий поет вже через три місяці зрозумів, як поєднувати час і простір за командою старшини «копать от забора до обєда», навчився віддавати честь лише правою рукою; спати, стоячи на посту, з розплющеними очима, не плутати команди «напра-во!» і «наліво!» та говорити «руською» мовою, аби не звали «хохлом» — і йому дали єфрейтора, першому серед його призову.

Після того як він старанно пришив на погони «личку», його товариші, ще рядові та незаплямовані, підходили, клали руку на плече і замріяно говорили:

— Собака — друг людини…

Всі, як один! І чого це їм те здалося, про собаку?.. До чого тут собака?..

Привіз із собою в армію Вілен і шахи. Думав, у вільний час буде з кимось грати, та узнає ще хоч один хід, бо під пішаком на «Є2-Є4» вже й дошка протерлася… Але в їхнім полку розумних більше не виявилося: решта вміли лише в карти, доміно та в «сракача». Ну, ще «зоську» били.

Так би й валялися ті шахи, якби про вміння «молодого» не прочув сивоусий командир, спокійний та розсудливий полковник — вірний соратник великого маршала Жукова, який поклав на кожного фашиста по двадцять і більше наших хлопців та цим прославився навіки, до пам’ятника на коняці з великими яйцями. І саме цей полковник, друг Жукова, побудував дачі всім маршалам та генералам тіх часів, за що вони його дуже поважали.

Отож він несподівано і викликав Шерстохвостова до себе:

— Ну, що?.. Говорять, ти в шахах петраєш, єфрейторе?

— Та так, трохи… — як завжди скромно до скромності відповів

Вілен і спробував знітитися. — Але у моєму селі у мене ніхто не вигравав…

— Та і я, чесно кажучи, лише трохи граю… Я знаю, що кінь ходить буквою «Г». А ти який хід вивчив?

— «Є2-Є4»! — гордо відповів єфрейтор.

— О,