Микола Гоголь - Скорочено Мертві душі

дуже вдалий, але невживаний у світській розмові, а тому ми його проминемо. Тож дізнавшись дорогу, Чичиков рушив до Плюшкіна.

Стислий переказ по главах, автор переказу: Світлана Перець.

Авторські права на переказ належать Укрлібу

ГЛАВА VI

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, мені було весело під'їжджати уперше до незнайомого місця. Нічого не минала свіжа тонка увага, і, виткнувши носа з похідної повозки своєї, я дивився на все нове. Під'їжджаючи до села якогось поміщика, я з цікавістю дивився на високу вузьку дерев'яну дзвіницю або широку темну дерев'яну стару церкву. Принадливо мигтіли мені здалека білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться по обидва боки сади…Тепер байдуже під'їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його низькопробний вигляд…

Поки Чичиков думав і в душі посміхався з прізвиська, яке приточили мужики Плюшкіну, він не помітив, як в'їхав у середину просторого села з силою-силенною хат та вулиць. Хати в селі були бідні, вікна не мали шибок. Скирти хліба на полях були темні, очевидно, вчасно не зібрані. Панський будинок виглядав старим інвалідом і був надмірно довгий. Місцями був він на один поверх, місцями на два. Стіни будинку показували місцями голу штукатурну решітку і, як видно, багато зазнали від усяких негод, дощів, вихрів та осінніх перемін. З вікон тільки двоє були відчинені, інші були заставлені віконницями або навіть забиті дошками. Сад теж був у не найкращому стані. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі і все виглядало нині похмуро. Нічого не помітно було, що оживляло б картину, ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала сваритися з мужиком, який приїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать: жінка чи чоловік. Одяг на ній був зовсім невиразний, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові жінки, тільки самий голос здався йому дещо хрипким для жінки. Чичиков і постать подивилися пильно одне на одного. Здавалось, гість був для неї в дивовижу, бо вона оглянула не тільки його, а й Селіфана, і коней, починаючи з хвоста і до морди. По ключах, що висіли в неї за поясом, і з того, що вона лаяла мужика досить крутими словами, Чичиков зробив висновок, що це ключниця. "Слухай, матінко, а пан?" — спитав Чичиков. "Немає дома", — перебила ключниця, але сказала йти у кімнати.

Чичиков вступив у темні, широкі сіни, з яких війнуло холодом, як з льоху. З сіней він попав у кімнату, також темну, ледь-ледь осяяну світлом, що виходило з широкої щілини під дверима. Відчинивши ці двері, він нарешті опинився в світлі і був вражений картиною безладдя. У кутку кімнати була навалена долі купа того, що грубіше і недостойне лежати на столах. Що саме було в купі, розібрати було важко, бо було на ній багато пилу. Ніяк би не можна було сказати, що в кімнаті цій мешкала жива істота, коли б не засвідчував її перебування старий зношений ковпак, що лежав на столі. Поки Чичиков розглядав усю чудну обстановку, відчинились бокові двері і ввійшла та сама ключниця, яку зустрів він на подвір'ї. Але тут побачив він, що то був чоловік з бородою. Чичиков, надавши запитального виразу обличчю своєму, чекав нетерпляче, що хоче сказати йому ключник. Ключник теж з свого боку чекав, що хоче йому сказати Чичиков. Виявилося, що ключник і є господарем. Обличчя його було майже таке, як у багатьох худорлявих стариків, тільки підборіддя виступало дуже далеко вперед, так що він мусив щоразу закривати його хусткою, щоб не заплювати; маленькі очиці ще не погасли і бігали з-під високо порослих брів, як миші, коли, дивляться, чи не затаївся де кіт або пустун-хлопчик. Далеко прикметніше було вбрання Плюшкіна: рукави халата були дуже засмальцьовані, позаду замість двох теліпалось чотири поли, з яких клаптями лізла вата. На шиї в нього теж було пов'язане щось таке, чого не можна було розібрати: чи панчоха, чи підв'язка, чи начеревник, тільки ніяк не галстук. Словом, коли б Чичиков зустрів його, отак причепуреного, десь під церковними дверима, то, мабуть, дав би йому мідний гріш. У цього поміщика була тисяча з гаком душ, і багато добра, але йому всього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини, і все, що тільки траплялося йому: стара підошва, баб'яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, – усе тягнув до себе й складав у ту купу, яку Чичиков помітив у кутку кімнати.

А був час, коли Плюшкін був жонатий і сім'янин, в його очах світився розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його. У домі були повідчиняні всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза. На антресолях жила також вихователька двох дівчат. Сам господар з'являвся до столу в сюртуку. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став неспокійніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. На старшу дочку Олександру Степанівну він не міг у всьому покластися, та й мав рацію, бо Олександра Степанівна скоро втекла із штабс-ротмістром якогось кавалерійського полку, і обвінчалася з ним десь похапцем, у сільській церкві, знаючи, що батько не любить офіцерів з чудного упередження, ніби всі військові картярі й мотяги. Батько послав їй на дорогу прокляття, а переслідувати не турбувався. У домі стало ще порожніше. У власника стала помітніше виявлятися скупість. Учитель-француз був відпущений, бо синові прийшов час на службу; мадам була прогнана, бо виявилась не безгрішною у викраденні Олександри Степанівни; син вступив у полк і написав батькові вже після свого вступу, просячи грошей на обмундирування. Але отримав дулю. Нарешті, остання дочка, що залишилась з ним у домі, померла, і старик опинився сам сторожем, охоронцем і володарем своїх