Тарас Антипович - Помирана

— Шо буде у неї… замість ноги? — вичавив Нельсон головне запитання.

— Прогрес, — відрізав Фрезе.

— «Прогрес»? А, протез. Який протез? Із чого? — перепитав Нельсон.

— Кладь! — простягнув Фрезе свою долоню, складену ківшиком.

Нельсона пробив дріж, він потер свої руки, ніби заспокоюючи самого себе. Доктор завжди вимагав плату за роботу — «кладь» — і йому несли хто що мав. Тому він і виглядав дещо гладкішим за інших. Тут не було нічого дивного і нового. Але зараз ця його звична вимога звучала для Нельсона особливо жорстоко.

— Нам нічого дать. Голяк, — відповів Нельсон приречено.

— Кладь. Ділдо? — не вгавав доктор Фрезе.

— Шо?

— Діл-до, — повторив Фрезе по складах.

— Їдло… Їдла нема. Можу достать тирсоплиту в соусі.

— Лю-не! Бабакерки? — потряс Фрезе головою.

— Нема батарейок. Нічо нема, дялбакус рехан! — розвів руками Нельсон.

— Цопай геній-талій! — відмахнувся доктор Фрезе.

— Цопай шо? Цопай сам! Ти мене посилаєш?! Та я тебе так пошлю, торванабой!.. — закипів Нельсон і ледь не накинувсь на ескулапа, але вчасно зупинився: доля Божени була в руках Фрезе, і ніхто, крім нього, не вмів допомогти з таким пораненням. Нельсон відступив кілька кроків назад, сів на стілець, потупившись. Доктор замислено подивився на нього поверх окулярів. І чомусь погладив своє невелике черевце.

Фрезе відкрив сіру квадратну тумбу з інструментарієм, на якій білою фарбою було виведено хрест. На поличках загриміло залізяччя, яке він перебирав, оцінюючи його придатність — металевий профіль, обрізки труб, розвідні ключі, сталеві прутки, ресори і рейки, блоки з коліщатами, шпінгалети. Під руку доктору Фрезе потрапили дві величенькі алюмінієві шайби. Він на мить задумався, потім підійшов до Нельсона і приклав шайби з обох боків його лисого черепа.

— Вуко і вуко. Хо? — запропонував Фрезе примирливо. Нельсон тільки відсахнувся.

Повернувшись у свій підвал під водонапірною вежею, він упав на ліжко й довго лежав без руху. Перед очима зринали то роздуті рожеві ніздрі кротодила, то лице Божени, червоне, спотворене криком. Що вони могли вдіяти у мить нападу? Тільки те, що вдіяли, — не відпускали Божену до останнього.

— Е… Бгат…

Гектор увійшов нечутно і торкнув Нельсона за плече. У руці він затис два напівпрозорі поліетиленові пакети, на дні яких колихалась липка жовтогаряча маса.

— Жовтуху припер… — констатував Нельсон апатично.

— Давай нюхнем, поки не засохла йухан. Ну… не ггузись… — простягнув брат один із пакетів.

Гектор був у своєму амплуа. Знайшовши на Кориті ємності з рештками будь-яких хімічних розчинів, він завжди тягнув їх додому, щоб випробувати вплив на організм. Відкопану баночку протермінованих пігулок одразу всипав до рота. Переважно наслідки цих експериментів були невтішними, але траплялися випадки такого позамежового тріпу, якому заздрила вся громада.

Нельсон узяв із його рук пакет, наповнив повітрям, а потім глибоко вдихнув ротом. Запах був водночас гидкий і принадний. Якось по-особливому заболіла голова, ніби розростаючись в об’ємі. В очах хитнувся світ. Гектор робив те саме — то вдихав із пакета, то видихав у нього. Пакети рухались, наче живі міхурі, прирослі до облич. Нельсон розсміявся. Гектора повело, й він усівся на долівку.

Через півгодини Нельсон зворушено спостерігав, як брат перетворюється на рибину. Його шия кудись зникла, голова втягнулась у тулуб, шестерня в черепі стала настовбурченим плавцем. Гектор дихав зябрами, що хижо роздимались обабіч його бороди. Луска на пиці переливалася то сріблом, то свинцевим фіолетом. Короткі рожеві вусики ледь помітно ворушилися у кутиках рота.

Нельсону здалося смішним те, що риб більше не існує. Він і бачив їх тільки на пожмаканих картинках із журналів, зошитів, рекламних буклетів, знайдених на Кориті поміж склом, битими кахлями й ганчір’ям. І саме на таку неіснуючу істоту перетворився його брат Гектор. Його рот, загнутий донизу, створював вираз самовдоволеної тупості.

Нельсона вже розпирало від сміху. Перевтілення Гектора здавалося настільки дотепним, що хотілося поділитися цією радістю з коритянами. Він вдихнув жовтуху з пакету, хотів було встати з ліжка і вийти надвір, покликати кого-небудь, але раптом помітив, що замість ніг у нього тепер дві тонкі й довгі пір’їни. Нездатні витримувати жодного навантаження, вони зігнулися від простого опертя об долівку. Нельсон щодуху заволав, але навряд чи хтось почув його. У Гектора взагалі не було слухових отворів — він так само незворушно і глибоко дихав зябрами, вибалушені очі не кліпали, а верхній плавець стримів із голови безглуздою щоглою.

Нельсон зіперся на кілок від поваленого паркана й чекав, коли Божена вийде з бункера доктора Фрезе. Вчорашній токсичний угар майже вивітрився, хоча й піднуджувало.

Нарешті гримнув засув дверей, і він побачив, як Божена неквапно виходить з напівпідвалу бетонними сходами, неприродно похитуючись з боку на бік. Дреди дзенькнули на вітрі. Спочатку Нельсону відкрилося бліде лице, потім — гострі плечі, руки з тонкими пальцями. Вона постояла під бункером, прикривши долонею очі, поки вони звикнуть до світла. Рушила до Нельсона. Йому на мить здалося, що вчорашні глюки й досі даються взнаки. Можливо, він просто не міг змиритися з її теперішньою розбалансованою ходою. Ще три дні тому Божена чарувала його точністю рухів.

Схильний до інженерного мислення, Нельсон швидко второпав, чому Божену так хитає. Її цератова спідниця закінчувалася вище колін, відкриваючи метаморфозу тіла: замість втраченої ноги Фрезе вживив циліндр із поршнем, обвитий товстою металевою спіраллю. І хоч він пасував за довжиною і діаметром, але давав надто великий люфт при стисканні.

— Во, — розвела руками Божена.

— От-адзип… — багатозначно протягнув Нельсон.

— Пружина, — кивнула вона на протез.

— Та бачу…

Місце, де металевий