Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

Ой, там ще й мобілка — довелось зупинитись на хвильку, витягти телефона й… ні, в кишені шортів заважатиме!.. Відкинути подалі, в безпечне місце!

Уві сні відьма, хоч і відроджувалась раз-пораз після Софійчиних нещадних ударів, урешті-решт таки гинула. Так і вогонь, загрозливо посичавши й повигинавши спину, стих і змінився ріденьким димком.

Іще затоптати згарище! Забула, що босоніжки нові, забула, що може обпектись. Так, так, так!..

Ух, наче все?.. Стояла задихана, похитуючись від утоми й хвилювання. Що тепер? Куди це їй потрібно зараз?

— Соф', май же совість! — пробудило із забуття Вітине майже голосіння. — Чи ж ти при собі, що ти робиш? Гля', на що ти схожа!..

Віку-ку пирскала зі своєї пляшки — намагалася сполоскати Софійці обличчя та руки.

— Всі собі думали, що ти в кущі… Я теж спочатку… Потім зачула щось не те, зирк у вікно — аж ти таке… Хап свою пляшку — думаю, мо’, чим поможу… Ая-я-я, і чорна вся, як сажотрус… Аж коси пообсмалювала!.. Не стільки тієї пожежі було, як на тобі сажі.

Так, Софійка — не взірець охайності, ну то й що? Потроху оговтувалась, обмивалась, обтрушувалась.

— На попелище… на попелище воду… зливаймо! — спромоглась на слово.

— А куртку хоч викинь — примовляла Віта, підтягуючи подружку в бік автобуса.

— Її не можна… викидати… в ній камінець Сашковий!.. — лепетала через силу.

— Гаразд, відперемо! Наче ж і температу’ нема, — Віта стурбовано приклала руку до Софійчиного чола. — Ходім, уже всі за чека’!

— Це камінець допоміг, я знаю!

— Нічо’, зара’ сядеш, вип’єш водички, попустить! — обіймала дівчинку приятелька.

— Ой, і мобілка! — Софійка, вирвавшись із упевнених Віку-кусиних лабет, попленталась по залишеного телефона. — Я зробила це, Віку-кусю… Тепер вона не згорить…

— Мобілка, Софієчко? — Віта, мабуть, від переживань, аж перестала скорочувати слова.

— Лебідка… І взагалі ніяка пташка…

— Таки є, мабуть, алергія в тебе на ті бджолині укуси, — подружка дбайливо тягла Софійку до автобусних дверей. — Але головне, що все добре закінчилось!.. Ще серветками щоки витреш, бо ж замурзалась!

7. Перепочинок

Проте Софійка, знеможено добравшись до сидіння (хтось Вадимовим голосом буркнув, що від неї нібито смердить чадом і що він чогось там не витримає), про серветки і не згадала — її охопило солодке забуття.

Зо дві години проспала як убита.

Підвела голову, коли надворі пливли вже зовсім інші, набагато зеленіші краєвиди.

— Я не проспала моря? — перша тривога, що спала на думку.

— Ще ні, не хвилю’! — терпляча Віку-куся розминала заніміле плече, на якому, видно, і спала Софійка.

— А що то за водяна смужка за деревами вздовж дороги?

— То канал! — пояснила Радзивілка. — З Дніпра до самого Криму воду постачає! Для зрошення полів! А як ти?

— Мов народилась на світ! — почувалась і справді прекрасно. Моря не проспала, пожежу — бодай одну, та загасила! Ще й у вікнах — шалено гарнющо-жовтюще поле!

— Ріпак, по-науковому рапс, — констатувала Ві-ку-ку. — Медонос, вигідний на продаж, але дуже виснажує землю, потім після ньо’ — хоч трава не рости!

— Ет, знов ти розвіяла поезію своїми надмірними агрономічними знаннями! Краще гляньте: здалеку — ніби український прапор! — Софійка показала на яскраво-жовту смугу поля й блакитну смугу неба, що зливались на обрії. І гарячково стала згадувати відповідні поетичні рядки, які в голові наче й крутились, а на язик не приходили.

— Точно підмітила! — захоплено видихнули довкола.

— Та це… — не стало духу признатись, що підмітила не вона, а Сашко, з яким проминали золоте пшеничне поле дорогою з Леськовичів до Вишнополя.

На душі й на тілі ясно і легко. Так легко, що очима підсвідомо стрельнула по своїх об’єктах. Альбабарін — дивився! Може, загадковий Туз із записок-есемесок — це він і є? Чим не козирний хлопець?

О, і Дмитрия зиркнув! Ет, знати б, що таки ж мав на увазі, коли ото почав: «Хіба ти не помічаєш, що насправді»!.. «…Що насправді моя душа віддана тільки тобі»?.. «…Що насправді лиш ти одн…»

Проте на Софійку весело дивляться й подружки. Леле! У неї не лише чорне волосся, а й чорні пасмуги на щоках і на лобі!

— Візьми, красуне! — крізь усміх простяглися до Софійки дві руки. Одна Вітина — з люстерком, друга Лесьчина — з пачкою тих же мокрих серветок.

Таки ж є в неї вірні друзі!

— Чула, хтось із гальорки обізвав тебе натуральною попелюшкою? — приєднався до веселощів Дмитрия.

— Не чула, і хто саме? — щиро