Марина Степанівна Павленко - Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія

колись мав на увазі Дмитро, коли промовив ото: «Хіба ти не помічаєш, що насправді»?.. Мабуть: «Хіба ти не помічаєш, що насправді у моїх думках — тільки ти»… Або: «Хіба ти не помічаєш, що насправді я вже давно…» Ні: «…що я, відколи перейшов учитись до вашої школи… кохаю тільки тебе»…

Господи, він знову глянув! Чи здалося? Ні, таки ж дивився! І, заскочений, скоренько відвів очі. А Софійчине серце щасливо завмерло.

Чим далі, тим більше зелені краєвиди перетворювались на зелено-жовті. І це на початку літа! Правду казали в новинах, що Херсонщина потерпає від посухи!

— Та ще й клімат — напівпустельний! — уточнила Гаврилівна, і Софійчине серце стрепенулося: «Пустельник!» — Минаємо унікальну для України і ще зовсім не досліджену місцину: так звані Олешківські піски!

— Але ж тут кругом ліси? — здивувався Дмитрик.

— О, ліси насаджені, колись їх не було, старі люди ще пам’ятають піщані бурі, які тут завивали!..

Ого!.. Проте найбільше лякали пожежі. Отак просто, наче так і треба, то тут, то там уздовж дороги палали цілі шматки підліску! Іноді за димом не видно було шляху!

— Лідо Василівно, чого воно все так страшно горить? — час від часу відчайдушно допитувалась Софійка.

— Здебільшого людський фактор! — понуро знизувала плечима вчителька. — Десь вогнища не загасили, десь недопалка з автівки викинули…

Людський?! Цих двоногих організмів ще Названо людьми?! Праведне обурення зашкалювало!.. Забивало подих не менше, ніж їдучий дим!..

— В наших у Лесько’ як було зайнялось у берегах, то потім мій тато страшну картину побачив! — сумно хитала головою Віта. — Лебідка гнізда не покинула, так і згорі’, крильми яйця затуляючи!

В Софійки від жалю аж серце зайшлося. Та й це — не те саме хіба? «Червень — місяць тиші»: ще в початкових класах проходили! Саме пташенята лупляться, а тут таке!..

— Лідо Василівно, а чом тут нема пожежних машин? Чому ніхто не гасить? — питала уже крізь сльози.

— Звідки я знаю? — вкотре знизувала плечима керівничка. — Мабуть, вогонь вважається несерйозним… Або техніки бракує…

— Софко, будь другом, не розпіарюй цієї теми в проблему! — кволо закотив очі Кулаківський, якого нудило від чаду, і він підсів наперед, помінявшися з кимось із відданих друзяк.

— Ти що не бачиш, яка тут біда?!

— Мені по шарабану, що там робиться! А ти мовчи, бо зараз наша Керя просльозиться, почне розчохлятися про любов до рідного краю, зупинить буса й пожене всю гоп-компанію рятувати світ! Мені ще від твого генерального прибирання над Кам'янкою зашпори не вийшли!

О, це було б непогано — колективне гасіння пожежі! Керя, згідно з Вадимовим сленгом, класна керівничка, не може такого не підтримати!

— Засічи: я пеньонзи втюхав у море, а не в курси молодих пожежників! — його тон був категоричний і навіть погрозливий.

Софійка спаленіла — вже від обурення. Але з тим, що не має права командувати людьми, які їдуть на відпочинок, мусила погодитись.

6. На один вогонь менше

Далі Софійці спокійно вже не сиділось. І зовсім не через Іваненкові та Альбабарінові погляди, яких упіймала на собі ще кілька. Муляла посуха, муляли далекі й близькі дими, муляли вже згаслі, чорні від попелу ділянки з підсмаленими деревцями і спаленою травою… От чим, чим зарадити? Дзвонити сто один — то куди, куди викликати? Під п'ятнадцятий кущ четвертої лісосмуги?..

Тим часом попереду вдалині знову задиміло. Горіла придорожня трава, клаптик вогню був ще невеличкий, але за кілька метрів стоїть сосновий ліс, і… А в траві, може, теж чиєсь гніздечко!.. І якась пташина, може, теж зараз розпростерла крила над маленькими жовторотиками, закриваючи діток від вогню!..

— Зупиніть! — сама незчулась, як підхопилась із крісла й закричала до водія.

— Ти чого, Софіє? — в один голос Ліда Василівна й Олена Гаврилівна.

— Там… Вийти мені треба, от що!

— Стривай, ось під'їдем до…

— Зараз мені треба! Негайно!

Автобус загальмував, Софійка, вхопивши подаровану Дмитром пляшку води (ох, ще ця куртка тягнеться слідом: зачепилась, видно, пряжкою, за джинси!) рвонула до виходу. В паніці натикалась на чужі сидіння й зашпортувалась (і де набрались?) за якісь речі. Куртку, яка так і не відчіплювалась, довелось ухопити під пахву.

Вогонь лишився позаду, але якщо вернутись…

Тремтячими пальцями розкрутила кришечку, лила по краплині, затискаючи отвір. Але вода скінчилась, забризкавши тільки маленьку ділянку і майже не зарадивши. Господи, їх же вчили! З усієї сили смикнула на собі куртку — вона відчепилась — і забила нею по вогневі. А так тобі, а так тобі, а так!.. Щось подібне траплялося в страхітливих снах: коли Софійці доводилось боротися з відьмою, в ній прокидалась шалена лють, вона боролась не на життя, а на смерть, укладаючи всі сили! Ох, як добре, що куртка важка (поважчав Сашків камінець у кишені?), і вона завдає вогневі сильніших ударів!..