Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

нічогенькі такі двері у Юлиного помешкання. Просто і зі смаком. Темне полаковане дерево. Дуб, напевно… Хєр поймеш. Дорогезне-е-е-еее, мабуть… Так, все, вперед. Дін-дон.

– Борчику, заходь! – Юля, здавалося, чекала десь під дверима. – Ну, як ти? Коли додому потрапив? Що? Ще на пиво їздили? Ого! Ну ви даєте! Ну, роздягайся, роздягайся, заходи швидше…

Борис дивився на Юлю, механічно роздягався і відповідав на питання. Вся його увага була прикута до відвертого розрізу на спідниці дівчини.

Суппппер.

І тут до Борі прийшло воно – підсвідоме бажання самовідтворення з бодуна. Тобто, Борису так закортіло трахатись, що… Він десь чув, що вищезгадуваний інстинкт особливо гостро відчувається на межі загибелі організму. Алкогольне отруєння було одним із подібних, переконливих для тіла, приводів. Проте хлопець узяв себе в руки і сконцентрувався на бесіді, паралельно роздивляючись квартиру. Однокімнатне помешкання (Борис трохи розчарувався) було невеличким, проте дуже душевним. Лунала притишена музика, щось таке собі ультра, проте повільне і заспокійливе. М’яка світла канапа, рожеві шпалери, волохатий темний килим. Треба буде собі такий колись придбати, подумав Борис. Юля посадила хлопця на канапу і заметушилась, бігаючи туди-сюди, вочевидь, на кухню.

Про вчорашнє ніхто ні слова.

– Ти молодець, що прийшов, – воркотіла Юля, дістаючи келихи з серванту. На журнальному столику затишно розташувалися кілька тарелей з канапками, цукерки, попільничка і три запалені ароматизовані свічечки. Борис мимоволі задивився на танцюючий вогонь. – Видно одразу мужнього чоловіка! Хоч би що після вчорашнього!

„Еге ж, хоч би що”, подумав Ткачук.

Він попросив в Юлі штопор і відкоркував пляшку. Юля вголос одобрила його вибір, темне вино охоче заповнило келихи. Борис виголосив нехитрий тост за прекрасну господиню. Вино виявилось чудовим. Хлопець відчув як кожний новий ковток освіжає і повертає його до життя. Він навіть почав розуміти суть світської награної бесіди і зрідка кидати дотепами, що було для Ткачука абсолютно нехарактерним.

Юля сміялась, кумедно запрокидуючи голову назад, і сором’язливо намагалась не дивитись у вічі. А коли все ж таки їх погляди перетиналися – гляділа Борису, здавалося, простісінько усередину, оминаючи чорний кордон зіниць і душевних коридорів.

А Борис знову п’янів. Вино розійшлося по тілу теплими заспокійливими колами, прилинуло до вух, щік, забрало геть напруження в ногах і висловлюваннях. Юля курила і розповідала історію про літній відпочинок, а хлопець не спускав очей з розрізу Юлиної спідниці: цей розріз магічним чином втягував, всмоктував увагу; неначе космічна чорна діра занурював в себе і манив незвіданною таємницею, недосяжною для простих смертних…

Якщо запросила – чекала. Свічки і решта романтичних прибамбасів – готувалась. Розріз – хотіла.

Рішення було прийняте.

Борис нахилився і поставив келих на столик. Потім обережно, проте впевнено забрав його з рук Юлі. Та затнулась на півслові.

– Борчик, ти що це… – очі дівчини спалахнули від страху сумніву і неминучості. – Борчик, може…

Але Ткачук вже затиснув її у обіймах і покривав цілунками ніжну дівочу шийку. Паралельно він відсунув, не дивлячись, ногою столик з канапками; порожні келихи перекинулись і з глухим стукотом впали на товстий килим.

Але молодим людям було байдуже. Вони судомно стягували одне з одного одяг, прикіпівши в одержимому поцілунку…

Остання ароматизована свічечка догоріла, на мить закоптила маленьким гнотиком і мовчки згасла. Бориса і Юлю закрила вечірня темрява…

* * * * *

– Юля, Юля, – покликав Борис.

– Так, зайка? – струшуючи сигаретний попіл, тихо відгукнулась дівчина.

– Чому ти вчора залишилась? Не пішла з керівництвом? Адже кажуть, що особливої приязні до колективу ти не відчуваєш?

– Дурненький… Просто ти мені сподобався.

РОЗДІЛ 6

Роман протікав надзвичайно бурхливо. Напевно, було навіть яке-не-яке кохання. Юля задовільнила свою природню “жіночу тугу за сильним плечем”, Борис же в свою чергу знайшов міцну підтримку на Фірмі. Їй-бо, крутіше за Володю. Слово секретаря справді робило дива! Фірма здивувалась, попліткувала на перекурах та й принишкла в очікуванні. А Борису почали доручати невеличкі важливі справи, що вимагали зачасту суворої конфіденційності; Володі, безпосередньому начальнику Бориса, було наказано опікувати, наглядати і підучувати по ходу справ свого підлеглого.

Ну, а Борис був хорошим учнем. Дуже швидко він освоїв хитрощі „маркетингу” Фірми – що, куди, скільки і до чиєї кишені. Кому треба хабара всунути, а кого можна на три веселих послати. Ткачук стрімко завойовував провідні позиції на Фірмі.

Скажемо також кілька слів про Симпатюлю. О, Юля була да-а-алеко! непростою жінкою. За якийсь час хлопець зрозумів чому саме у такої привабливої дівчини до цього часу не було ні чоловіка, ні бойфренда або хоча би якогось середньостатистичного коханця – адже вона при зближенні дистанції спілкування все більше і більше полюбляла входити у роль Пані Господарки! Під холоднечу Пломбірчика іноді потрапляв навіть сам Борис. Настрій дівчини передбачити було просто неможливо. Юля Островська належала до когорти тих незрозумілих нікому жінок, які звинувачують вас у жорстокості за те, що ви надавали підсрачників хуліганам, що ображали перехожого. І було ще одне – Пломбірчик завжди хотіла все і зразу. Це не була жадібність чи щось у цьому роді. Це все банальне жіноче „Х А Ч Ю!”, яке у Юлі виразилось особливо гостро під впливом впертого і сухого характеру. Але ні, не будемо перегинати – Островська володіла і ніжністю, і певною добротою. Зрештою, навіщо судити чи осуджувати? Історія знає чимало випадків, коли під кригою ховалось золоте серце…

І взагалі: не буває нехороших людей – просто занадто поширена невідповідність. Невідповідність, яку видно лише збоку, навіть збоку і трохи зверху. Треба відступити і злегка припіднятися над оточуючим, щоб побачити її. Порівняння – пляма на спині одягнутого піджака…

Даааа, тут ти попав, Боря, попав… Розраховував, звичайно, на дівчину попростіше. Таку собі пересічну дурепу. Проте… симбіоз був взаємовигідним і Борис пропускав все крізь вуха, хоча і нічого не забував. В ліжку Островська його майже задовільняла… Зрештою, навіть це не мало особливого значення для Ткачука. Пломбірчик була міцним лоббі Ткачуку. Крапка.

Але про що там говорити – нюансів вистачало і без Юлі. Банальна поїздка до рідного райцентру була нереальним планом. Ні про який відгул на Фірмі не могло бути й мови. Ще й Юля напосідала… А поїхати додому іноді дуже кортіло! Забити на всі і вся, покинути до дідька кляту відповідальність (коли постійно вчишся завжди присутній мандраж – права на помилку не було), вимкнути хоч на два дні мобільний телефон (який йому нещодавно видали на Фірмі!)… Та й понтів на селі покидати не завадило б… Але основне