Олександр Сергійович Іващук - Місто собачих снів

Борис підвівся і вдягнув куртку. В дверях він озирнувся і огледів свої гуртожитські володіння. “Клята шпаківня”, із злістю подумав хлопець. Постоявши задумливо кілька хвилин, він захлопнув двері і попрямував на вулицю – до найближчого телефону-автомату.

Чергова вахтерка подивилась на парубка з неприхованою образою. Видно, щось я тут вночі накоїв, потрапляючи на територію. Або Володька з компанією… Але раз мовчить, значить матеріальної шкоди немає. От і добре. Все інше – дурниці.

По дорозі Борис піймав себе на думці, що насамперед йому страшенно цікаво, яке у Юлі помешкання… Але хлопцеві зовсім не стало соромно. „Я остаточно стаю практичною і меркантильною скотиною”, із дивним задоволенням подумав він. Ну, так звичайно не зовсім чесно… Стоп. Треба взяти себе в руки. Ти за яким милим сюди припхався? Архітектурку подивитися?

Глянь правді у вічі, Борис. Глянь, глянь! Ну ж бо, сміливіше! Давай!

Ти ж, хлопче, приїхав сюди через ці ж, як ви зволили висловитися, „матеріальні цінності”! Ти чого вирулив з периферії? Окей, ти не знаходив простору, щоб розгорнутися. Щоб застосувати свій який-не-який інтелект. Свої здібності. Навики… Що ще? Ну, досить наразі. А для чого тобі потрібно було „розгортатися”? Ось! Щоб заробити кляті „матеріальні цінності”!

Щоб досягнути успіху.

Тобі було сумно і незручно у твоєму райцентрі. Дістало безгрошів’я. Тобі ж не дванадцять років. Ось ти і приїхав сюди. Приїхав щоб заробити. Щоб забезпечити себе.

Тільки згадай, в якому пальто ти сюди приїхав! Два місяці – і його вже не було. Тепер на твоїх плечах зручна і тепла шкірянка. І тобі вже не соромно за свій вигляд. І ти вже можеш дозволити собі повести дівчину в ресторан, не особливо турбуючись про ціни у меню…

Значить, ти рухаєшся у правильному напрямку, шановний. Ти досягаєш того, за чим приїхав! Все буде – грошва, тьху-тьху, з’являється. Чи, може, ти злякався власного успіху? Чи не сподівався, що тут величезна незаповнена професійна ніша – кваліфікованих і розумних людей в області чомусь виявилося обмаль… Чи, може, ти ще не віриш у власний успіх?

Аааааа!.. Ти комплексуєш перед Пломбірчиком! Ну, ну, ціха-спакойна… я пожартував…

Так лізь вперед, друже. Ліктями їх, ліктями! Чого сумніватися? Ліктем в бік, мордою в гівно… Посуньтесь, на олімпі потрібне місце для Бориса Ткачука! Він прийшов і повинен його зайняти. Ти ж не відступиш, Борисе?!

Хто відступить? Я-а-а-а-а-а-а?! Та куди?!!

Борис подивився у сіре зажурене небо і зняв слухавку таксофону. У знавшій кращі часи слухавці почувся слабкий гудок. Борис мимоволі прочитав кривенький напис маркером над апаратом: „Тебе не існує. Твоє слово – порожній звук”. 85…16…19…

– Юля? Привіт, це Борис!…

Юля запросила в гості. І хоч зараз Борис не мав особливого натхнення до спілкування з потенційною жінкомішенню, відмовлятися не став. Він умів брати себе в руки. Тому, докладно розпитавши як добратися, чим доїхати, біля чого виходити і куди йти, Борис поплентався чепуритися.

17.00. Яке щастя, що сьогодні субота. Примусити піднятися о сьомій годині ранку до трудоденного бою хлопця не зміг би навіть каральний загін есесівців.

Чергове вмивання холодною водою після важкого і довгого гоління привело Ткачука на певний час до норми. Борис натягнув джинси, вовняний светр, шкірянку і вирушив до зупинки маршруток. Надворі було близько п’яти градусів морозу, але хлопець не застібав куртку. Холод і три таблетки дешевого аспірину бадьорили.

Друга (чи яка там вже?) хвиля похмілля прийшла в маршрутці. Забитий людьми мікроавтобус був жахливим, немов витончена китайська тортура. Бориса почало нудити через 15 секунд поїздки. Він стояв, затиснутий іншими пасажирами, і думав про одне: як би то не наригати на близстоячого… Вестибулярка болісно відчувала кожний поворот, кожну нерівність на дорозі, кожну зміну швидкості транспорту. Огрядна тітка, що стояла поруч, навмисне пахнула освіжувачем повітря. Несвіжа жуйка віддавала резиною, була занадто солодкою і хімічною; до рота Бориса знову перенесли сміттєзвалище.

Боря, дурень, а чого ти не поїхав на таксі?! А-а-а-а-а!!!

Хлопець спробував порахувати скільки часу він вже їде в цій маршрутці. Виходила рівно Вічність. Бля, чого ж я так пітнію?! Борис із зусиллям нахилився і визирнув у вікно. Здоровенний бігборд закликав вживати черговий шляхетний міцний напій. Щось піднялось з шлунку Ткачука і зупинилось в районі карку. Запотівше скло закрило ненависну картину. Він сковтнув. Ой-я-йой… Це, що, був слимак?! Бориса реально крило. Для непитущого ефект бодуна як мінімум потроювався, організм не звик до подібних катаклізмів. Він спробував заплющити очі, все ніби перевернулось. Ох, димом затягнуло… Шофер закурив чи хто там… Ну звичайно шофер, хто ж іще в маршрутці курить… Запах диму. Черговий приступ блювоти. Ой, мабуть, не стримаюсь…

– Хто там просив біля Універмагу зупинитись? – голос водія донісся з сусідньої галактики. Точно. Саме звідти.

Борис рванув до виходу, як стайер на фінішній прямій. Люди розійшлись, мов по команді, де й взялося це вільне місце для такої святої справи. Він буквально вивалився з маршрутки. Пасажири, що відчули запах і побачили ефект перегару співчутливо (розуміючи, з полегшенням, з презирством – хто як) подивились вслід парубку.

А парубок зарулив за криту автобусну зупинку і добряче проблювався перед купою сірого снігу. Не було соромно перед перехожими, погано, знаєте, людині… З ким не буває. Та і не до сентиментів зараз. І взагалі – пішли всі на хєр! Чого вилупились? Цирк?! Ти, блять, в шапці норковій! Чого вирячився, козел?!

Останню фразу Боря вимовив вголос. Шапка ретирувалась на безпечну відстань.

Після такої екстренної процедури очищення Борису стало набагато легше. Він скинув картуза і хвилин десять простояв, охолоджуючи бідну (і дурну?) свою голову. Потім закинув до рота надцяту за сьогодні жуйку і мужньо увійшов до алкомаркету, що знаходився поруч. Вино, жінки… Ех, вино… Свято вимагає атрибутів.

З порожніми руками в гості до жінки не йшов навіть Борис.

Швидко придбавши дві пляшки чорного мускателю Борис покинув клятий магазин. Ткачук вперто дивився собі під ноги і просто продиктував продавцю необхідне. На питання якої ж фірми, прошу пана, має бути вино, Борис грубо відрубав „любе і швидше”. Підняти погляд на полички з алкоголем бідака так і не наважився.

Продавець, звичайно ж, продав найдорожчу марку. Ну, точно. Стопроцентно. Скотина хітражопа. Треба його запам’ятати і відпіз…

Ткачук з виглядом чумного кілька раз запитав дорогу у перехожих і, нарешті, відшукавши потрібний будинок, зайшов до під’їзду. Ліфт був наскрізь просякнутий стандартним сечовим набором і Бориса знову занудило. Знову десятихвилинна зупинка на сходовій клітині. Нова жуйка. А