Лев Толстой - Дитинство

звелів засідлати для нього мисливського. Ці слова — ((мисливський кінь" якось чудно бриніли у вухах maman; їй здавалося, що мисливський кінь це ніби якийсь скажений звір і що він неодмінно понесе і вб'д Володю. Незважаючи на умовляння тата й Володі, який навдивовижу по-молодецькому говорив, що це нічого і що він дуже любить, коли кінь несе, бідолашна maman говорила одне, що вона підчас усього полювання мучитиметься.

Обід скінчився; дорослі пішли до кабінету пити каву, а ми побігли в сад човгати ногами по алеях, укритих зів'ялим листям, і розмовляти. Почалися балачки про те, що Володя поїде мисливським конем, про те, як соромно, що Любочка тихше біга§, ніж Катруся, про те, що цікаво було б подивитись на Грицеві заліза і т. інш., про те ж, що ми розлучаймось, і слова не було сказано. Розмову нашу перебив гуркіт лінійки, що під'їхала, маючи коло кожної ресори по двірському хлопчикові * За лінійкою їхали мисливці з собаками, за мисливцями — кучер Гнат на призначеному для Володі коневі і вів на поводі мого старовинного клепера. Спочатку ми всі кинулись до паркану, від якого видко було всі ці цікаві речі, а потім з вереском і тупотінням побігли нагору одягатись, і одягатись так, щоб якнайбільше скидатись на мисливців. Один із найголовніших способів до того—було всовувати штани в чоботи. Ніяк не гаючи часу, ми заходились коло цієї справи, поспішаючи якнайшвидче закінчити її й бігти на ґанок милуватись собаками та кіньми й розмовляти з мисливцями.

День був душний. Білі, химерні хмарки зранку показались на виднокрузі; шЛім усе ближче й ближче почав зганяти їх маленький вітрець, так що подеколи вони закривали сонце. Але хоч як ходили й чорніли хмари, очевидьки не судилося їм зібратись у грозу і востаннє перебити нам нашу розвагу. Надвечір вони знов почали розходитись; які зблідли, подовшали й бігли до обрію; які, над самою головою, перетворилися на білу прозору луску; одна лише чорна, велика хмара спинилася на сході. Карл Іванович завжди знав, куди яка хмара піде; він пояснив, що ця хмара піде на Маслівку, що дощу не буде й погода буде чудова.

Фока, дарма що був підстаркуватий, збіг зі сходів дуже спритно й швидко, крикнув: ((Давай!" і, розчепіривши ноги, міцно став посеред під'їзду, між тим місцем, куди мав підвезти лінійку кучер, і порогом, у позиції людини, якій не треба нагадувати за її обов'язки. Панії зійшли й після невеличкої дискусії про те, кому з якого боку сісти й за кого держатись (хоч, здаються мені, зовсім не треба було держатись), сіли, розкрили парасолі й поїхали. Коли бричка рушила, maman, указуючи на ((мисливського коня", спитала тримтячим голосом у кучера:

— Це для Володимира Петровича кінь?

І коли кучер відповів, вона махнула рукою й одвернулася. Мене дуже брала нетерплячка: я зліз на свого коника, дивився йому між вуха й виробляв по двору різні еволюції.

— Собак, паничу, щоб якось не подавити, — сказав мені якийсь мисливець.

— Заспокойся: мені не первина,—відповів я спогорда. Володя, хоч і мав сміливу вдачу, сів на свого "мисливського

коня" не без страху і, поглаясуючи його, кілька разів спитав:

— Чи він смирний?

На коневі ж він був дуже гарний — наче дорослий. Обтягнені стегна його лежали на сідлі так хороше, що мене завидки брали, — особливо через те, що, як видко мені було на тіні, я далеко не мав такого чудового вигляду.

От почулися татові кроки на сходах; вижлятник підігнав гончаків, що порозбігались були; мисливці з хортами підізвали своїх і почали сідати. Стременний підвів коня до ґанку; собаки таткової швори, що раніше лежали в різних мальовничих позах коло нього, кинулись до тата. Слідом за ним, у бісерному нашийнику, побрязкуючи залізячкою, весело вибігла Милка. Вона, виходячи, завжди здоровкалась із псарними собаками: з якими пограються, з якими понюхаються та погарчить, а в яких пошукаю блох.

Тато сів на коня, і ми поїхали.

VII. ПОЛЮВАННЯ

Доїжджачий, що його звали Турка, на голубому горбоносому коні, в лахматій шапці, з величезним рогом за плечима й ножем на поясі, їхав поперед усіх. Коли подивитись на похмурий та лютий вигляд цього чоловіка, то можна було б швидче подумати, що він їде на смертельний бій, ніж на полювання. Коло задніх ніг його коня строкатим хвилястим клубком бігли з'єднані по двою гончаки. Жалко було дивитись, якої долі за-

Знавав той нещасний собака, якому спадало на думку відстати. Йому треба було тягти з усієї сили, щоб перетягти свого товариша, а коли він доходив свого, — один із псарів, що їхав ззаду, обов'язково хльоскав його гарапникам, приказуючи: а До купи!" Виїхавши за ворота, тато звелів мисливцям і нам їхати, шляхом, а сам звернув у жито.

Саме були жнива. Безмежне, блискучо-жовте поле кінчалося лише з однієї сторони високим синявим лісом, що здавався мені тоді найдальшим таємничим місцем, за яким або кінчається світ, або починаються незалюднені країни. Все поле вкрите було полукіпками й народом. У високому густому житі можна було бачити подекуди на вижатому загоні зігнуту спину жниці, помах колосків, коли вона перекладала їх поміж пальцями, жінку в холодочку, похилену над колискою, і розкидані снопи на вкритій васильками стерні. З другого боку — мужики в самих сорочках, стоячи на возах, накладали полукіпки й збивали куряву на сухому, розпеченому полі. Староста, в чоботах і свитині наопашку, з карбами в руці, здалеку помітивши пана, зняв свого пояркового бриля, витирав руду бороду й покрикував на бабів. Руденький коник, що ним їхав тато, йшов легкою, грайливою ходою, іноді спускаючи голову до грудей, витягуючи поводи й зганяючи густим хвостом дроків та мух, що пожадливо липли до нього. Два хорти, напружено загнувши хвости серпом і високо піднімаючи ноги, граціозно скакали по високій стерні за ногами коня; Милка бігла попереду і, загнувши голову, чекала на підгодівлю. Гомін народу, тупотіння коней та возів, веселе свистіння перепелів, дзижчання комашні, що нерухомими зграйками вилася в повітрі, запах полину, соломи й кінського поту, тисячі різних фарб і тіней, що їх розливало пекуче сонце по ясно-жовтій стерні, синій далині лісу й 6ІЛО-фіялкових хмарках, біле павутиння,