Лев Толстой - Дитинство

й участь живої істоти, вона клала до себе на ліжко свою малісіньку собачку моську (що лизала їй руки, втупивши на неї свої жовті очі), говорила до неї й тихо плакала, голублячи її. Коли моська починала жалібно вити, вона намагалася заспокоїти її й казала: "Годі, я й без тебе знаю, що скоро помру".

За місяць до своєї смерти вона дістала з своєї скрині білого перкалю, білого серпанку й рожевих стрічок; за допомогою своєї дівчини пошила собі біле вбрання, чепчик і до найменших дрібниць розпорядилась усім, що потрібно було дл% її похорону.

Вона так само розібрала панські скрині й надзвичайно точно, за описом, передала їх прикажчиці; потім дістала дві шовкові сукні, старовинну шалю, що їх колись подарувала їй бабуся,, дідусев військовий мундир, шитий золотом, теж даний їй у її цілковиту власність. Все це вона зберегла так старанно, ща шиття й галуни на мундирі були свіжі цілком й міль не пошкодив сукна. Перед смертю вона висловила бажання, щоб одна З цих суконь—рожева—була Володі на халат або бешмет, друга— пюсова—мені на те саме, а шаля—Любочці. Мундир вона відказувала тому з нас, хто раніше вийде на офіцера. Все інше своє майно й гроші, опріч сорока карбованців, які вона приділила на похорон та поминання, вона відказала своєму братовій Брат її, вже давно відпущений на волю, жив у якійсь далекій губерні, і жив дуже розпутно, через що вона, коли ще жива була, ніяких стосунків із ним не мала.

Коли брат Наталі Савівни прибув по спадщину, і всього майна небіжчиці виявилося на двадцять п'ять карбованців на асигнації, він не хотів вірити тому й казав, що не могло бути,, щоб Наталя Савівна, яка шістдесят років жила в багатому домі, все мала на руках, увесь свій вік жила по-скупому й над кожною ганчіркою трусилася,—щоб вона нічого не лишила. Але це справді було так.

Старенька два місяці страждала від своєї хвороби й терпіла муки, як справжній христіянин: не бурчала, не скаржилася, а тільки, своїм звичаєм, увесь час згадувала бога. За годину перед смертю вона з тихою радістю посповідалася, причастилася й помаслособорувалася.

Всіх домашніх вона просила простити їй ті кривди, що їх вона могла їм заподіяти, і сповідачеві своєму, отцеві Василю, доручила передати всім нам, що не знає, як дякувати нам за нашу ласку, і що просить нас пробачити їй, коли вона з дурного розуму свого образила кого небудь, але "злодійкою ніколи не була й можу сказати, що панською ниткою не поживилася)). Це було одне, що вона цінувала в собі.

Одягшись у заготовлену капоту й чепчик і спершись на подушки, вона до самого кінця не переставала розмовляти: З панотцем, згадала, що нічого не лишила на бідних, дістала десять карбованців і просила його роздати їх у парафії, потім перехристилася, лягла і востаннє зідхнула, з радісною усмішкою згадуючи ім'я боже.

Вона йшла з життя без жалю, не боялася смерти й прийняла її, як благо. Часто це говорять, але як рідко це справді буває! Наталя Савівна могла не боятись смерти через те, що вона вмирала з непохитною вірою й виконавши закон Євангелії. Все життя її було чиста, некорислива любов і самовідданість.

Що ж! якщо її вірування могли 6 бути величніші, її життя спрямоване до більш високої мети,—хіба ця чиста душа через це менше гідна любови й здивування?

Вона зробила найкраще й найбільше діло в цьому житті— померла без жалю й страху.

її поховали, на її бажання, недалеко від каплиці, що стоїть на матусиній могилі. Зарослий кропивою та реп'яхами горбочок, під яким вона лежить, огорожено чорними штахетами, і я ніколи не забуваю з каплиці підійти до цієї огради й уклонитись до землі.

Іноді я мовчки зупиняюся між каплицею та чорною оградою. В душі моїй раптом устають тяжкі спогади. Мені приходить на думку: невже Провидіння лише для того з'єднало мене з цими двома істотами, щоб примусити мене довіку жалкувати за ними?