Вольфганг Гельд - Світло чорної свічки

здивовано втупився в Кракмеєра, що поводився якось дивно. Приклавши пальця до рота, що означало для Крапа: «Ні звуку!», кримінальний радник нечутно підійшов до столу, черкнув щось на клаптику паперу і тицьнув записку під ніс своєму асистентові.

«Ні слова! Негайно шукайте мікрофони!» — прочитав Крап і лише тоді втямив що до чого, коли побачив, як кримінальний радник, забравшись на журнальний столик, почав уважно обдивлятися люстру.

Через півгодини в руках Крапа опинилися два пристрої для підслуховування, що їх він вправно, як фахівець, вийняв із телефонних апаратів.

«Ох і проноза мій старий»,— подумав унтерштурмфюрер.

Кракмеєр детально оглянув їх і задоволено покивав головою.

— Але як би там не було, ці йолопи дечого навчилися у нас.

* * *　

Капрал тричі досить голосно кахикнув. Хуан Менуда не просинався. Капрал нерішуче підступив ближче, кусаючи губу, зиркнув на одутле, спітніле обличчя коменданта, що стиха рівномірно хропів. «Зрештою, він сам наказав»,— подумав капрал і пристукнув підборами так, ніби стрельнув.

— Сеньйоре коменданте, уже шоста!

Менуда стрепенувся, мов ужалений, і спросоння шаснув рукою під подушку, де лежав револьвер.

— Що трапилося, сто чортів?!

— Ви хотіли бути на ранковій перекличці арештантів і наказали розбудити вас рівно о шостій,— випалив одним духом капрал і відступив на крок, бо не був певен, що комендант не змінив свого рішення, а тоді від нього всього чекай. Пляшки з-під вина, що валялися біля столу, давали підставу гадати, що комендантові не солодко спалось.

— Нам приступати до лікування чотириста сімдесят третього? — запитав капрал.

Голосно позіхаючи, Менуда трохи розім'явся і поступово очуняв.

— Повторіть! — крикнув він і аж тепер помітив у своїй руці револьвер. Спантеличено глипнув на нього. Потрусив головою і поклав зброю біля нічника. Погляд Менуди поблукав по кімнаті й затримався на порожніх пляшках. «П'янюги, ці свині не знають міри»,— подумав він і почухав голову, що аж гула з похмілля.

— Арештантів уже вишикувало, сеньйоре коменданте,— сказав капрал, відступивши ще на крок.

— Хто з офіцерів чергує?

— Лейтенант Сільвано.

— Передайте йому, нехай примусить бестій довше молитися. Та голосно й виразно. Зрозумів? А самі стягніть з матраца лікаря. Він повинен зараз...

— Лікар уже на плаці, сеньйоре коменданте.

— Ідіть!

Менуда втупився поглядом у бісерну штору, що тихо подзенькувала. «На що, власне, сподівається цей дипломований злидень? — злісно подумав він.— Завжди він виповзав із своєї нори аж під обід, а сьогодні, як навмисне, в отаку рань уже на ногах. Хоче відігратися. Але тепер моя черга, лікарю!»

До глибокої ночі засиділись вони втрьох: лікар, офіцер зв'язку і комендант. П'ятьма пляшками не обійшлося. Менуда був у чудовому настрої. Ніщо на світі не давало йому стільки задоволення, як відчуття влади над людьми.

Лікар цинічно величав Менуду божком. Голячись, комендант знову згадав про це і міцно стиснув губи. Під час учорашньої пиятики він виразно відчув, що лікар потай глузує над ним. Та за вином це не псувало доброго настрою. А тепер коменданта дійняло. «Я бачу тебе наскрізь, лебедику,— все більше гнівався Менуда.— Гадаєш, шістсот другий пошиє мене в дурні? Йолоп ти, якщо маєш за людей цих убивць, бродяг, осквернителів церкви. Наволоч це! Собаки, що під нагаєм лизатимуть чоботи. А з датчанина я приготую для тебе сюрприз».

Через чверть години комендант з'явився на просторому подвір'ї тюрми. Він усміхався, хоч під легенькою тропічною каскою нила кожна волосина. На твердому плаці довгими рядами стояли на колінах в'язні Ель Параїсо. Склавши руки на грудях, вони ретельно бубоніли «Отче наш». Од багатоголосого гомону вібрувало повітря, а гієни з ляку заховались до змурованої для них буди. Поміж рядами, стежачи за химерною церемонією, походжали наглядачі з півметровими шматками товстого шланга. То тут, то там зринала лайка і враз губилася в молитовному гулі.

Черговий офіцер підійшов і віддав рапорт. Комендант наказав розпочати ранкову перекличку. Лейтенант угамовував захриплих молільників, Менуда очима пошукав лікаря. Посмішка застигла у нього на губах, коли він побачив його.

Лікар стояв неподалік дротяної огорожі біля стовпа тортур. До залізного кільця, прикріпленого на вершку стовпа, був підв'язаний голий в'язень. Його скуті кайданами ноги не сягали землі. Лікар щось говорив до в'язня. «Невже він іще хоче покорчити з себе розрадника? Чи це тільки аби дошкулити мені?» — Менуда налився люттю.

Вигадане комендантом «лікування» полягало в тому, що в'язень одержував двадцять ударів палицею завтовшки в палець. Це повторювалося щоранку (крім неділі, і цього Менуда суворо дотримувався), поки не з'являлася нова жертва. Декого із в'язнів по одинадцять днів підряд вішали на стовп тортур. Менуда сам щоразу визначав наглядача, котрий мав шмагати катованого. Таке «лікування» в Ель Параїсо приписувалось за найменшу провину. Відірваний гудзик на робочій блузі, самовільний перепочинок чи зламається держак від лопати — наглядачеві цього було досить, щоб донести на в'язня комендантові.

Менуда силкувався згадати, за віщо номер 473 сьогодні на стовпі. Спина в'язня ще не списана багряними смугами, отже, його вперше підвісили до залізного кільця. Стривай, чотириста сімдесят третій? Та це ж німець! Чим же він завинив? Так і не пригадав. Зате комендант добре пам'ятав справу цього в'язня. Гайнцом Шюллером звали його, народився в Кельні, за фахом слюсар-моторист. За участь у нападі на склад зброї фалангістів військовий трибунал засудив його до смертної кари, потім помилував довічним ув'язненням. Донині німецька сторона не порушувала питання про