Кірстен Бойє - Медлевінґери

Жоден із тих чоловіків не був поранений, і медлевінґерські мудреці разом із лі-феями взялися дослідити цю пригоду й дійшли висновку: сталося, либонь, якесь прикре, але, на щастя, нетривале отруєння. Чим? Це ще треба було з’ясувати…

Але опісля нічого подібного більше не траплялося.

— Вони могли отруїтися якимись осінніми плодами, — припустив Нісс. — Можливо, сливами. Але ж зараз весна.

— А що, коли не отруїлися? — запитала Моа. — Принаймні моя мати вважає…

— До того ж ці троє — дорослі чоловіки, — урвав її Нісс. — А ти — малесенький курдуплик, Моа-Вель!

Моа стрельнула в Нісса швидким поглядом. Здавалося, дівчинка бореться сама з собою.

— А ти нікому не розкажеш? — запитала вона.

Нісс рішуче похитав головою.

— Присягнись! — звеліла Моа і кивком голови показала, щоби він зійшов зі стежки в гай. — Власним життям!

Нісс переклав рурку оголошень під пахву лівої руки і підніс правицю.

— Присягаюся своїм життям!

Моа заспокоєно кивнула — і впала на м’якенький килим торішнього листя.

— Я так боюся! — прошепотіла вона. — Я не хочу! Не вірю, що в мене вийде! Чому, чому саме я маю стати лі-феєю?!

Нісс спантеличено подивився на дівчинку.

— Тому, що ти для цього народилася, — відповів. — Тому, що у твоїй родині всі перворідні дочки стають лі-феями, і тут уже нічого не вдієш. Зрештою, це такий дар. Ніхто інший цього не втне, доведеться тобі.

— Ну, а коли я не зможу? — витріщилася на нього Моа. — Коли я просто не зможу?

— Звісно, зможеш! — запевнив Нісс, надаючи голосові якнайбільшої переконливості. — Ти — перворідна. І ти дівчинка. І звешся ти Моа-Вель. І в твоїй родині…

— А якщо я ще й не хочу? — вигукнула Моа. — Чому таку важливу річ визначено ще до мого народження? Чому мені не можна самій вибрати, ким стати? Всім нормальним медлевінґерам це дано, то чому ж саме я повинна перетворитися на таку дурнувату лі-фею, щоби повагом ширяти, неодмінно мати золоті кучері, всякчас щось шепотіти й блаженно усміхатися? Ти б хотів стати таким? Це ж просто прикрість!

Нісс вражено витріщився на дівчинку. Спробував пригадати, чи бачив хоч раз лі-фею, яка би показувала, що їй це прикро. Та ні, лі-феї є якраз такі, якими й мають бути. І ніколи він не чув, щоби хтось вважав їх за дивачок.

— Прикрість — це щось інше, — сказав він. — От як, скажімо, з моїм батьком, аж я думаю часом… Але він нічого не може з цим удіяти.

— Але ж і я нічого не