Андрій Левицький - Сонячна магія

я близорукий, у мене нежить, хворий шлунок, викривлення хребта і, що найголовніше, я лисію, тому що переважну частку свого невдалого життя провів в алхімічних лабораторіях, змішуючи та виготовляючи магічні речовини й отрути… Ми отруїли короля, безневинну, добру людину, замкнули в темниці няньку-відьму, що так любила його, вплуталися в авантюру, з якої, можливо, не виплутаємося… І все-таки я задоволений. Знаєте, чому? Тому, що мене через усе це мучить сумління, а вас — ні! Значить ви — ще більший негідник, ніж я!

Граф Сокольник широко позіхнув.

— Тепер уже ви не лицемірте. Нічого вас не мучить, окрім страху, що нашу змову розкриють. Хоча тепер і розкривати нема кому. У нас лишилися тільки одні супротивники — ті нікчеми, що називають себе змовниками. Та з ними легко впораємось. І необхідно завершити ще одну справу. Городяни любили старого короля й навряд чи вдасться обдурити всіх байками, що його отруїв хтось із мешканців Літона. Проте аксів у місті не люблять. Сьогодні моя охорона заарештувала одного хлопчиська. Ми скажемо, що він — шпигун, зумисне підісланий, аби отруїти короля.

— Не минути потім проблем із аксами… — проворкотів чаклун, подумав хвилину, похитав головою і ще додав: — Не бракуватиме проблем.

— Цей акс всього-на-всього якийсь дрібний цирковий фігляр. Хоча б’ється, як і всі вони, варто визнати, чудово… Знадобився жабур, аби вгамувати його.

— Де зараз цей хлопчисько?

— У Погребах, звісно. Ходімо глянемо, що поробляє Інельда, а заразом й аксом помилуємося.

Обоє підвелися, й граф поклав до кишені невеличку, туго перетягнуту в горловині та запечатану коричневим сургучем полотняну торбинку — виграних у суперечці з чаклуном чарівних Гончаків.

* * *

Темна пора для темних справ — і не тільки Мармадук із Сокольником цієї ночі ладнали військову раду.

Неподалік від головного міського майдану в цокольному поверсі нічим не примітного дому, за наглухо зачиненими дубовими віконницями зібралися троє — згадані графом змовники. Один із них, старий лихвар Нілсон, був господарем цього дому, решта двоє, що носили імена Боден Девідсон і Жур Харлик, щойно прийшли.

Вони й не підозрювали, що графові з чаклуном давно відомо про їхнє таємне товариство.

— Це вже нікуди не годиться, — заявив Нілсон, коли всі втрьох розсілися за круглим столом, посеред якого в глиняному блюдечку тьмяно горіла дешева свічка. — Тепер їхні люди заарештували якогось акса. Як гадаєте, навіщо?

На палацових інтригах найкраще знався Жур Харлик, бо свого часу обіймав посаду начальника королівської варти, яку тепер віддали страшному жабурові на ймення Топ-Ганка.

— Тут усе просто, — озвався він. — Сокольникові треба звинуватити когось у вбивстві короля. Аксів не люблять…

— Але це вже надто кепсько! — Нілсон стурбовано засовався на стільці. — Ми розраховували, що Сокольникові з Мармадуком не буде на кого покласти провину за отруєння… А вони знайшли на кого її звалити! Ми мусимо діяти, й діяти негайно… А ви що думаєте з цього приводу, Девідсоне?

Боден Девідсон носив гучні титули Убивці Дюжини Драконів та Рятівника Одинадцяти Принцес, але нині також перебував в опалі. Досі в списках, які щороку розповсюджувались Гільдією Золотого Меча, він неодмінно потрапляв до першої трійки найкращих лицарів Аквадору, тепер же потерпав від утисків графа, котрий відмовився видати з королівської казни суму, необхідну для придбання чергового комплекту обладунків, і не потрапив навіть до першого десятка. Лицар грізно насупив густі чорні брови та впав у тяжку задуму. Девідсон умів добре битися, а ось говорити — не дуже, тому за мить по напружених роздумах прогарчав:

— Меча мені! Відсічу к дідьку Сокольникову макітру!

Нілсон заперечив:

— Але не меншу проблему складає Мармадук. Він не раз брав у мене в борг на свої чаклунські експерименти, а тепер скористався завойованим становищем у палаці і відмовляється розраховуватись! Як голова гільдії лихварів Літона я…

— Та заждіть ви зі своїми відсотками! — перебив Жур Харлик. — Нам треба вирішити…

— Він каже «заждіть із відсотками»! — обурився господар. — Ай, молодий чоловіче, не морочте мені голови… Відсотки не можуть чекати!

— У вас тут є чим промочити горлянку? — поцікавився колишній начальник палацової варти.

— Вина! — хрипко підхопив Девідсон. — І доброї закуски!

— Вони кажуть «пити і їсти»! — Нілсон патетично сплеснув руками. — Я бідний старий… е… старий, у котрого обманом витягли мало не всі накопичені за довгі роки невтомного лихварства заощадження, я голий, босий, злиденний і е… сивий… — він поляскав себе по голові, прикрашеній довгими, підфарбованими чорного косметичною смолою кучериками. — Мене практично позбавили засобів до існування, а вони кажуть про пити і їсти… Сира вода й сухарики влаштують? — по виголошенні цієї тиради Нілсон відчув, як щось припекло йому п’яти, й опустив погляд. У підлозі, якраз на тому місці, де нині перебували взуті в подерті капці стопи Нілсона, було влаштовано приховану маленькою, непомітною лядою криївку, вщерть натоптану золотими зливками. На суму, якої вони коштували, можна було придбати приблизно два з половиною такі міста-держави, як Літон. Лихвар кашлянув і відвів погляд.