Андрій Левицький - Сонячна магія

переважали в постаті графа: груди ввігнуті, животик, навпаки, випнутий, щоки та очі запалі, а лоб надто випуклий, плечі похилі, ноги криві, ніс гакуватий, брови дугами, а біле, ріденьке, ніби приклеєне до голови столярним клеєм волосся складалося з дрібних кучериків. Людина з такою зовнішністю не може виявитися абиким, вона просто зобов’язана стати або найчарівнішим добрягою, або ж перетворитися з літами на запеклого мерзотника.

Добрягою Сокольник не був ніколи.

Навпроти нього сидів чаклун Мармадук, якого не можна було б назвати настільки колоритною особою, як граф. Просто товстий п’ятдесятилітній чоловічок з постійно червоними від недосипання та отруйних магічних випарів очицями. Він добре усвідомив усю свою потворність, тому завжди носив пістряву одіж, обчіплену незліченними мережками, стрічками, шнурками та бантами. Одна мало помітна, але цікава деталь була в його зовнішності: якщо дивитися на Мармадука трішки збоку, то його постать уявлялася огорнутою блідо-блакитним маревом, ніби сповитою у згусток туману.

Тремтячою рукою він підніс до рота келих з вином і скоса зиркнув на графа. Вогонь, що палав у каміні, був єдиним джерелом світла в кімнаті, розташованій на другому підземному поверсі королівського палацу Літона. Вікон тут не було, й лише майже непомітні вузенькі дверцята обіч каміна вели назовні — кімната вважалася потаємною.

— Треба щось робити, ой, треба! — вкотре проникливо повторював Мармадук. — Народ може вийти з покори.

Граф Сокольник скривив рота й глузливо кинув:

— А я, між іншим, уже знайшов цьому раду. Кого городяни не люблять?

— Усіх, — не замислюючись, заявив чаклун.

— Не заперечую. Та кого вони особливо не люблять?

— Нас.

— І це правда. А кого ще?

Виникла пауза, за час якої співрозмовники обмінялися поглядами, сповненими відвертої ненависті.

«Щоб ти лопнув, — подумав Мармадук, — зі своїми загадками!»

«Який же ти дурень! — подумав Сокольник. — Щоб ти провалився!»

— Кого ж іще? — нарешті вичавив чаклун.

— Аксів. Особисто я завжди вважав незрозумілою цю неприязнь простолюду до іноземців, я сам з дитинства добре ставлюся до всіх, крім, звісно, горців, островитян, жінок, дітей та декого іншого, проте кого на цьому світі цікавить приватна думка скромного графа?

— Ох-ох, теж мені скромняга! — придворний чаклун Літона хрипко закашлявся й розлив на свій розцяцькований камзол трохи вина. — Перед Інельдою було потрібно лицемірити, переді мною нащо?

— Як вона там, до речі? — поцікавився граф.

— О цій порі відьми особливо могутні. Довелося ввімкнути чарівне ложе. Спить, напевне спить.

— Не завадило б піти перевірити. Мене завжди цікавило, як це ви змогли підкорити собі чарівне ложе, як взагалі примудрилися бодай щось допетрати в Чортовім Наперстку? Вашої жалюгідної сили тут очевидячки забракло б.

— Моя сила не жалюгідніша за вашу, — з гідністю заперечив чаклун. — А в тій справі мені допоміг Жовтий.

— Жовтий? — граф здавався враженим. — Але ж він був найвидатнішим магом Аквадора! Легендарна особистість! Не хочете ж ви сказати, що дружили з Жовтим? Цікаво, що з ним сталося нині?

— Дружив — то навряд. Іноді надавав сякі-такі послуги, а він у відплату допомагав мені… І я сном-духом не відаю, що він поробляє нині, коли полишив монастир. Він завжди був лінюхом, та й самолюбство мав зовсім слабеньке, так, слабеньке. Одного чудового дня він просто взяв і щез, утік із того монастиря… Ми шукали його, та навіть сліду не знайшли… — Мармадук підвів голову й раптом розкричався до графа. — На біса, скажіть мені, вам знадобилися мої Гончаки?!

Не так давно граф Сокольник і чаклун побилися об заклад. Певна річ, після того, як старий король Літона мав випити отруєне молоко, чаклунові неодмінно доводилося вступати в боротьбу з охоронницею короля, відьмою. Мармадук стверджував, що впорається з Інельдою за хвилину, а граф — що на це буде витрачено більше часу. Чаклун поставив на кін одне зі своїх заклять, що мало назву Гончаки, а граф — свій заміський дім.

— Суперечку виграв я, — мовив Сокольник. — Як ви смієте висловлювати якісь претензії?

— Заміський маєток, який можна використовувати для всіляких темних справ — це до-о-обре… — плаксиво протягнув Мармадук. — Йому будь-хто знайде застосування, так, будь-хто. Але навіщо звичайній людині, тим більше, такому нудному типові, як ви, чарівничі Гончаки? Вам більше пасують стилети, різки та отруєні дротики. У мене були Гончаки — чудові злостиві тварюки, а що ж тепер? — патетично звернувся він ніби сам до себе й сам собі відповів: — А тепер чудових злісних Гончаків у мене нема! О, я просто переповнений скорботою і всілякими болячками! — Мармадук сумно висякався в рукав.

Сокольник з презирством дивився цей спектакль.

— Який же ви огидний, — промовив він нарешті.

— Огидний? — скрикнув чаклун. — Ось я сиджу тут перед вами, ось я сиджу — літня, стомлена людина. Мої нирки та печінку отруєно випарами, шкіру поїдено хімікатами,