Олександра Бракен - Темні уми

вулиці, до кольорових Х на спинах їхніх сорочок. Зелений, — згадала я. А решта які кольори? Червоний, синій, жовтий і…

І помаранчевий. Як у хлопчика зі скривавленим ротом.

— Гаразд, — мовив він, глибоко вдихнувши. — Просто приляж на кушетку, і ми почнемо. Ну ж бо, прошу.

Я не ворухнулась. У моїй голові надто стрімко проносилися різні думки. Поглянути на лікаря мені вартувало неймовірних зусиль.

— Негайно, — повторив він, прямуючи до пристрою. — Не змушуй мене викликати солдатів. Повір мені, що вони не будуть із тобою церемонитися, як ото я. — Екран на бічній панелі засвітився від одного дотику, а відтак ожив і весь пристрій. Посеред сірого кола спалахнуло яскраве біле світло, і, поки прилад налаштовувався на черговий тест, воно то з’являлося, то зникало. Від пристрою йшли хвилі гарячого повітря, що, здавалось, поколює кожну пору мого тіла.

Усе, що я могла думати: він дізнається, дізнається, що я зробила.

Я знову притулилась спиною до дверей, намацуючи ручку. Все, що колись мені розповідав батько про незнайомців, здається, справджується. Це небезпечне місце. Цей чоловік лихий.

Я так трусилась, що, мабуть, він вирішив, що я знепритомнію. А можливо, він збирався силоміць мене вкласти на кушетку і тримати, поки сканер не опуститься і не зімкнеться наді мною.

Раніше я не була готова тікати, але тепер усе змінилося. Коли мої пальці стиснули дверну ручку, я відчула, як його рука ковзає по моїй непокірній кучмі темного волосся і міцно схоплює мене ззаду за шию. Шокована від доторку його холодних рук до моєї розпаленої шкіри, я спершу було сіпнулась, а через мить, коли потилична кістка вибухнула болем, я закричала.

Він незмигно дивився на мене, раптом його погляд затуманився. Проте я бачила все, навіть те, що не повинна була. Руки, що вистукують по керму автомобіля; жінка у чорній сукні, котра нахилилася, щоби поцілувати мене; бейсбольний м’яч, що летить просто мені в обличчя, вилискуючи, наче смарагд; безкраї зелені луки; руку, що гладить дівчинку по волоссі… Хоча мої очі були заплющені, ці образи проносилися перед моїм внутрішнім зором, неначе кадри старого домашнього відео. Обриси людей та предметів спалахували на моїй сітківці, і не зникали, кружляючи довкола зіниць, ніби голодні примари.

Це не моє! — кричало моє серце. — Вони мені не належать.

Але невже всі ці картинки його? Що це — спогади? Думки?

А потім я побачила більше. Хлопчик, над яким точнісінько такий самий сканер, що мерехтить і димить. Жовтий. Я відчула, як це слово злітає з моїх губ, так наче я була там і сама його вимовила. Я побачила маленьку руду дівчинку на тому боці кімнати, дуже подібної на цю: вона здійняла палець — і стіл разом із ноутбуком піднялися перед нею на декілька дюймів вгору. Синій, — знову пролунав чоловічий голос у моїй голові. Хлопчик тримає олівець у руках, вдивляючись у нього так пильно, що аж страшно, — й олівець спалахує. Червоний. Картки з картинками та числами піднялися в повітря перед обличчям дитини. Зелений.

Я примружила очі, але не змогла відігнати образи, що спалахнули ще яскравіше, — шеренги монстрів, що йдуть маршем у намордниках.

Я наче спостерігала все це збоку, дивлячись на дітей крізь залите дощем віконце, що було десь на даху, але я бачила кайданки та ланцюги. Я все бачила.

Я не така, як вони. Будь ласка, будь ласка, будь ласка…

Я впала на коліна і, зіпершись руками об підлогу, силкувалася не зблювати. Рука лікаря досі тримала мене за потилицю.

— Я Зелена, — шморгнула я, і ці слова майже загубилися в гудінні приладу. Раніше світло теж було яскравіше, але зараз перед моїми очима лише рябіло. Я дивилась у його порожні очі, прагнучи лише одного — щоби він мені повірив. — Я Зелена… будь ласка, будь ласка…

Але мені ніколи не забути мамине обличчя і посмішку того хлопчика з розбитим ротом, котрий наче побачив у мені щось рідне. Я знала, хто я насправді.

— Зелена…

Від звучання цього голосу я звела очі вгору. Я дивилася на нього, а він своєю чергою на мене, але погляд його був каламутний. Зараз він щось бурмотів, але бурмотів так, наче його рот був набитий кашею і слова йому доводилося пережовувати.

— Я…

— Зелена, — мовив він, труснувши головою. Зараз наче впевненіше. Я так і сиділа на підлозі, коли він пішов, щоби вимкнути пристрій, і була настільки приголомшена, коли він повернувся і знову всівся за стіл, що навіть забула заплакати. І лише тоді, коли він, узявши зелену фарбу й намалювавши величезний зелений ікс на сорочці, передав ту сорочку мені, я згадала, що можна дихати.

Усе буде гаразд, — переконувала я себе, йдучи назад по холодному коридору, спускаючись униз сходами, де на мене чекали такі ж дівчата і чоловіки у формі. І лише пізно вночі, лежачи на своєму ліжку, я усвідомила, що в мене був єдиний шанс утекти — і я ним не скористалася.

3