Олександра Бракен - Темні уми

Саманту — Сем — і мене поселили в Боксі 27, як і решту дівчат з нашого автобуса, яких класифікували Зеленими. Загалом чотирнадцять, хоча наступного дня прибули ще двадцять. Згодом, за тиждень, нас було вже понад тридцять, й вони почали заселяти ще одну дерев’яну будівлю, вздовж якої тягнулася втоптана і вряди-годи грузька основна дорога.

Ліжка були позначені за абеткою, тому Сем опинилась просто наді мною — маленька втіха, зважаючи на те що решта дівчат навіть нігтика її були не варті.

Першу ніч вони або приголомшено мовчали, або плакали, шморгаючи носами. У мене не було вже більше часу на сльози. У мене були питання.

— Що вони робитимуть з нами? — прошепотіла я до неї. Ми спали в дальньому лівому кутку боксу, куди була вклинена наша двояруска. Мабуть, стіни цієї ветхої споруди зводили нашвидкуруч, бо їй вже недовго лишилося. Час від часу крізь шпари всередину залітав крижаний вітер, кружляючи в безгомінні заблукалі сніжинки.

— Поняття не маю, — промовила вона тихо. Через кілька ліжок одна дівчинка нарешті заснула, і її хропіння стало непоганим прикриттям для нашої розмови. Коли ССПівці провели нас сюди, то одразу ж застерегли: не розмовляти і не полишати бокс після вимкнення світла, не використовувати свої ненормальні здібності, байдуже — зумисно чи випадково. Тоді вперше я почула, щоби хтось називав наші дії «ненормальними здібностями» замість коректного «симптоми».

— Мабуть, триматимуть нас тут доти, допоки не придумають, як вилікувати, — вела далі Сем. — Принаймні так сказав мій тато, коли солдати прийшли забирати мене. А що твої батьки казали?

У мене досі тремтіли руки, і щоразу, коли я заплющувала очі, переді мною поставав пустопорожній погляд ученого. Згадка про батьків тільки посилила головний біль.

Не знаю, чому я збрехала. Мабуть, брехати простіше, ніж говорити правду — чи, може, тому що десь я здогадувалася, що це і є правда правд.

— Мої батьки померли.

Вона різко втягнула повітря крізь зуби.

— Я би хотіла, щоби мої теж померли.

— Та ти що?!

— Це ж вони мене сюди послали, хіба ні? — Її голос набирав небезпечних обертів. — Вони ж явно прагнули мене позбутися.

— Я в це не вірю, — промовила я і нараз затнулась: а хіба мої батьки теж не хотіли мене позбутись?

— Пусте, все добре, — мовила вона, хоча зрозуміло, що нічого доброго не було і більше ніколи не буде. — Ми залишимось тут і триматимемось разом, а коли вийдемо, то поїдемо куди нам заманеться, і нас ніхто не зупинить.

Колись моя мама казала, що інколи того, що ти просто промовиш уголос, достатньо, аби це справдилося. Я не надто в таке вірила, але коли Сем про це заговорила, той запал, що крився за її словами, змусив мене змінити думку. Мені раптом здалося, що все, можливо, діє саме так, що навіть якщо я не повернуся додому, то все одно не пропаду, якщо триматимусь її. Я йтиму вслід за Сем, а вона торуватиме дорогу; я зоставатимусь у її тіні, поза полем зору ССПівців, намагаючись не привертати їхню увагу.

Це спрацьовувало впродовж п’яти років.

П’ять років видаються цілим життям, якщо один день перетікає в інший, а твій світок обмежений сірою загорожею, через яку проходить електричний струм, і складається із ряду ветхих будівель на дві милі та багнюки під ногами. Я ніколи не була щасливою в Термонді, але завдяки Сем моє життя було стерпним. Це вона закочувала очі, коли Ванесса, наша співмешканка в боксі, хотіла обтяти собі волосся садовим секатором, щоби виглядати «стильніше». «Для кого, — пробурмотіла тоді Сем, — для власного відображення у дзеркалі?» Це вона корчила міни за спиною ССПівця, котрий нагримав на неї за те, що вона знову розвела балачки; і це вона наполегливо, але ласкаво приземляла дівчат, коли в них надто розігрувалася уява щодо того, що ССПівці візьмуть і відпустять нас.

Ми із Сем були реалістками. Ми знали, що з табору не вийдемо. Мрії призводили до розчарування, а розчарування — до такої депресії, від якої важко було вибавитися. Краще вже нидіти в сірості, ніж дозволити темряві поглинути тебе.

По двох роках життя в Термонді запрацювала Фабрика. «Небезпечних» дітей їм так і не вдалося вилікувати, тож вони змушували їх працювати вночі, але на цьому так звані «покращення» не закінчились. Вони дійшли думки, що табір повинен бути цілком «самодостатнім». З того часу ми самостійно вирощували городину і готували собі їжу, прибирали в душових, шили уніформи собі й навіть одяг для наглядачів.

Цегляне приміщення стояло в самому кінці на західному боці табору, замикаючи довжелезний прямокутник Термонда. Нас змусили рити котлован під фундамент, проте будівництва не довірили. Ми лише спостерігали, як поверх за поверхом росте будівля, і мудрували, що це таке і як воно вплине на наші життя. Все змінилося, коли, наче парашутики кульбаби на вітрі, почали розлітатися чутки, буцімто науковці знову повертаються до своїх експериментів. Дехто вважав, що в цю будівлю запроторять Червоних, Помаранчевих і Жовтих, коли ті повернуться; а дехто припускав, що вона стане саме тим місцем, звідки нам уже не буде суджено вийти.

— З нами все буде добре, — сказала мені якось увечері Сем, якраз перед тим, коли вимкнули світло. — Хай там що, чуєш?

Але добре не було. Ні тоді, ні тепер. На Фабриці ніхто не розмовляв, а от поза нею — знаходили