Андрій Степанович Крижанівський - Телефонна пригода

губи, руки, все тіло її співало у танці з джигітом: кохаю, кохаю, кохаю… А гнівні стрибки навколо підступного візира зі страшною силою вирізьблювали його дрібнофеодальну, міщанську, аморальну сутність…

«Розлучуся!» — ревнував в оркестровій ямі законний чоловік прими. А в ложі приречено хлюпнула носом дружина (теж законна) соліста-джигіта — домогосподарка-психолог.

До заключної овації на порушення усіх правил приєдналася навіть оглядова комісія. Премія була у кишені, тобто в лацканах…

— Дякую за чудовий спогад! — сказав я мистецтвознавцеві Н. — Як бачите, жевріло у душі балерини X. високе почуття!

— Ніщо у ній не жевріло і навіть не тліло, — похитнув головою мистецтвознавець. — Уся петрушка у тій профспілковій п’ятихвилинці, про яку я обмовився.

— А при чім те міроприємство? — здивувався я.

— А при тім, що воно зіграло роль детонатора мистецьких пристрастей, — відповів мистецтвознавець.

— Якого ще детонатора?

— Найжиттєвішого. Склочного! — сказав мистецтвознавець. — А було так…

— Добірне товариство! — відкрив п’ятихвилинку візир (голова місцевкому). — Є така думка, що примі X. більше пасує роль няньки шахині, а на партію самої шахині слід висунути когось з молодих балерин…

— Браво! Давно пора! — заверещав кордебалет.

— Дозвольте вважати ваші вигуки за схвалення цієї пропозиції,— підхопив склочну ноту візир.

— Не забувайте хто я! — вкрилася червоними плямами прима.

— Висловлюю візирові імпічмент! — став на захист прими джигіт (член місцевкому). — Наша шановна X. неперевершена!

Тут закричали усі, розкрутилася веремія, рок-опера, вакханалія, шарварок, розгардіяш, гармидер. На щастя, грянула увертюра й розпашілі профспілкові активісти викотилися на публіку…

— От вам і непідробні пристрасті, любов і ненависть, тріумф балерини X., — закінчив мистецтво знавець.

— Жорстока містифікація, — промимрив я.

— Париж вартий меси, — відповів мистецтвознавець.

— Врешті-решт, — сказав я, — мистецька премія мирить усіх.

— Якби ж то так! — заперечив мистецтвознавець. — Після тої вистави ваша люба прима зчинила таку бучу, що соліст-візир злетів із голови місцевкому, вилетів із преміального списку і всох на другорядних ролях. Мистецтво, як відомо, завжди вимагає жертв…

І ми вертаєм

На роботі — Сцілла і Харібда.

Вдома — дружина й теща.

У школі синок теж наакселератив.

Куди подітися змученій душі? Мамо!

— Здрастуй, синку! Здрастуй, манюнє!

(У манюнього довоєнна метрика і центнер живої ваги).

— Здрастуй, мамо! Втомлений, як віл. Голодний, як вовк. Спати хочу, як ведмідь.

— Ах ти ж, мій зайчику! Ух ти ж, мій побігайчику!

— Вибач, мамусю, я одразу ляжу…

— Ручки вимий. Від мікробів…

— А! Вже мию.

— Тепер борщику, борщику!

— Я їв борщ.

— Де?

— На роботі в буфеті.

— Хіба то борщ? То бовтанка на мазуті. Сьорб… Сьорб…

— Геніально!

— Це ти нарошне, щоб матір похвалити.

— Не борщ, а симфонія!

— Невже прісний?!

— Що ти! Шедевр!

— Завжди мене перехвалюєш. Може, сметани додати, часнику накришити?

— З борщем повний порядок.

— Бери пиріжки.

Плям… Плям…

— Рахат-лукум!

— Невже не допекла?!

— Що ти! Такі пиріжки і в раю не подають.

— Нарошне хвалиш, щоб мені приємно…

— Слово честі!

— Сіль не сип, не сип сіль!

— Я люблю сіль!

— Від солі капіляри. Дуня з третього під'їзду від капілярів померла. Пам'ятаєш тітку Дуню? Зі мною в госпіталі працювала…

— Пам'ятаю. Ледь мені вухо не скрутила…

— Було за що. Ти її в сорок п’ятому мессершміттом обізвав.

— Каюсь, але точно. По-перше, гостроноса, по-друге, на кожного холостяка-фронтовика пікірувала…

— На холостяків можна… Вогонь-дівка була! Тепер таких нема. Сирок бери…

— Терпіти не можу…

— А ти з ягідкою… Сирок — перше діло для мозкової діяльності.

— Пивка б для мозкової…

— Від пива водянка… Дядька Сашка пам’ятаєш з п’ятнадцятої квартири? Помер від водянки.

— Від водярки…

— Нащо так? Нащо наговорюєш на людину?

— На мене теж наговорюють…

— А хіба від цього ти гіршим стаєш? До людей будь привітним… І роби. Робота сама за тебе скаже.

— Будь певна, мамо…

— А я певна. Тільки гарячий ти, викапаний батько…

— Холоднокровних і так багато розплодилося.

— Аби не байдужих. Пам’ятаєш, батько говорив: справжній звір — байдужий звір.

— На все життя запам’ятав.

— Ой, у тебе повіки склеплюються! Бідна дитина! Спатоньки, спатоньки!

— Уф! Уже сплю.

— Зніми шкарпетки. Шкарпетки зніми! Нейлон пори закриває!

— Зняв, уже зняв.

— Тобі не дме?

— Ти що!

— Дме! Зараз ковдру принесу.

Хр… Хр… Хр-р-р…

— Так! Підіткну ковдру…

— Мамо, я вже сплю.

— Спи. Я кватирку зачиню…

— Уф… Хай повітря…

— Буде протяг. У тебе носик слабий… Ось візьму табуретку і…

— Мамо! Не лізь під стелю. Сам закрию.

— Спи! Ти не вмієш…

— Не лізь, кажу! Бо торохнешся…

— Все, закрила. Спи. Подушка низько…

— Хай… Я люблю низько…

— Ніжки підібгав… Простягни. Хай від голови кров відливає. Так. А під голову ще подушечку…

— Я сплю…

— Спи, спи… Тверда подушка. Принесу м’яку. У мене є з гагарячого пуху…

— Ма-мо!

— Ти спи. Це я