Юрій Станіславович Митрофаненко - Роки боротьби 1917-1922 рр. на Єлисаветчині. Український погляд. 1917-1918 рр. Початок революційної стихії. Книга перша

учасник перевороту. Водночас загони червоної гвардії під командою М. Чернишова, Т. Гуляницького та інших членів ВРК разом з бійцями Прутського полку й 9-ї автороти оточили будинок юнкерського училища, де містилися штаб 2-ї Єлисаветградської дивізії й сотня ім. Гонти. «В цей час одну з рот Прутського полку було обстріляно з рушниць з вікон дому, де знаходилася українська сотня, — свідчив учасник подій. — Рота закидала будинок ручними бомбами. Вся сотня розбіглася».

Не зустрічаючи опору, червоні виставили караули біля головних державних установ: пошти, телеграфу, електростанції тощо. Але потикатися далі центру міста за нічної темряви вони не ризикували. «Червоногвардійці були розбиті на 3 загони: перший загін, найбільш чисельний, виступив проти гайдамаків, другий залишився у резерві (для охорони запілля, в штабі червоної гвардії) і третій, малочисельний, залишився в тому корпусі, де розміщувалася кінна сотня ім. Гонти, оскільки вірити у нейтралітет гонтівців не доводилося, — згадував радянський мемуарист. — Наблизившись до перехрестя Двірцевої й Великої Перспективної вулиць, наш загін зіткнувся з гайдамаками. В результаті п'ятнадцятихвилинного бою вони були вимушені тікати».

Приведений до стану боєготовності 5-й Український полк відмовився прийняти делегацію від ВРК. Натомість стрілецький полк 3-ї кавалерійської дивізії заявив про підтримку радянської влади. Становище захисників УНР ще дужче погіршилося, коли близько 4 год. ночі на єлисаветградський вокзал прибув зі Знам'янки загін анархістів під проводом Марусі Никифорової. Сформований в Олександрівську, цей відділ налічував 400 бійців й мав на озброєнні навіть панцерник. Член штабу червоної гвардії так згадував про зустріч з анархістами: «В цей час у Єлисаветград прибув загін Маруськи Никифорової, тоді революційний комітет відправив до неї для переговорів Чернишова, мене і Крадожена, Прохоренко. За домовленістю з нею про остаточний розгром гайдамаків вона дала розпорядження своїй команді спустити панцерник і частину загону, в якому були здебільшого моряки...»

Вранці 11 лютого мешканці Єлисаветграда очікували кровопролиття на вулицях міста: всі установи, училища, ресторани, кав'ярні, крамниці й пошта були зачинені, припинився рух трамваїв. Але наявність на боці червоних панцерника і нейтралітет інших військових частин змусили 5-й Український полк відмовитися від боротьби. «О 8 год. ранку до головної квартири і арсеналу українського пішого полку було відправлено делегацію з білим прапором, яку було прийнято і яка пред'явила ультиматум про цілковите роззброєння і негайне розформування всього полку. Умови було прийнято і в даний момент вся зброя, кулемети і бомбомети, знаходяться вже в нас на складі в кінному училищі,» — повідомляли цього дня з Єлисаветграда до Одеси. Роззброєння полку супроводжувалося короткою перестрілкою, яка стихла до обіду 11 лютого. У місті було проголошено радянську владу.

Член штабу червоної гвардії Т. Гуляницький згодом стверджував, що в ході вуличних сутичок червоногвардійці втратили 2 чоловік убитими й кількох пораненими. Як згадував інший учасник подій, загинув щонайменше один вояк 657-го Прутського полку. Втрати української сторони залишились невідомими.

Єлисаветград було оголошено на військовому становищі, а українські частини упродовж кількох днів демобілізовано. Прутський полк виїхав до Харкова, відхиливши пропозицію ВРК залишитись на кілька тижнів у Єлисаветграді для підтримання правопорядку. Червоногвардійці ж виявились цілковито безпорадними, коли бойовики Марусі Никифорової почали чинити п'яні бешкети й грабунки. Керівникам ВРК насилу вдалося переконати Марусю не чіпати бодай військові склади, перш ніж анархісти від'їхали до Знам'янки. «У Єлисаветграді всі налякані: нещодавно пройшла банда якоїсь не то Марусі Никифорової, не то ще однієї легендарної жінки-грабіжниці, яка все обібрала дощенту», — занотував до щоденника мешканець міста.

Нечисленність червоної гвардії не підштовхнула прихильників українського уряду в Єлисаветграді до організованої протидії більшовицькій диктатурі. Як і в дні радянського перевороту, їхню волю до боротьби підривали тривожні звістки про повалення влади УНР на переважній більшості теренів України. Українська влада міста втратила час, не наважившись на рішучі дії проти більшовиків, і не скористалася силою українських військових частин, які то прибували то відбували з міського залізничного вокзалу. Чисельні загони Вільного козацтва «трималися стріхи», тобто не збиралися вирушити далеко від своїх сіл і виявилися пасивними спостерігачами більшовицьких переворотів у повітових та губернських центрах, але не дозволили більшовикам проникнути в свої села. Юрій Липа писав: «Села були як фортеці». Центром антибільшовицького спротиву на теренах краю було село Глодоси.

10 січня 1918 р. аж на засіданні президії ЦВК Румчероду (скорочена назва центрального виконавчого комітету депутатів рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеської округи (Херсонська, Таврійська, частини Подільської і Волинської губернії) — революційний орган, заснований першим фронтовим та окружним з'їздом Рад, що відбувався з 10 по 27 травня (за новим стилем — з 23 травня по 9 червня) 1917 року в Одесі.), яка ухвалила направити в Глодоси червоноармійській загін [11]. Під загрозою сутички з червоноармійцями вільнокозачі загони різних волостей об'єдналися, утворивши «козацько-селянську армію Єлисаветградського та Уманського повітів» (до 700 козаків). Отаманом було обрано Кульчицького, начальником штабу — І. Бондаренка. До складу «армії» входило три курені — Глодоський (380 козаків), Добровеличківський (150) та Марківський (близько 150).

Ось як про це пише В. Лободаєв: «В Єлисаветградському повіті на Херсонщині опір більшовикам чинило Вільне козацтво Глодоської, Марківської, Добровеличківської та кількох сусідніх волостей». Ліквідувавши більшовицьку загрозу, селяни продовжували вести звичний мирний спосіб життя. Дмитро Лимаренко, який наприкінці 1917 р. повернувся у своє рідне село Ревуцьке і незабаром вступив до складу Добровеличківського куреня, згадував. «За весь час до приходу німців мешканці нашої, а також прилеглих волостей користали з опіки В.К. і нікому з голови волос не впав. Селяни спокійно гнали самогон і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів цієї зими було удвічі більше, як бувало іншим часом. Не існувало й контролю руху: кожен міг собі їхати куди хотів. З останнього найбільше користувалися жиди, які ухитрялися в часи анархії переводити свої комерційні гешефти» [10, с. 180].

Крім військової боротьби громада Глодосів успішно виконувала й культурно-просвітницькі та економічні завдання. В селі було відкрито Українську гімназію, діяла організація «Просвіта», утворили кооператив. Таким чином, Вільне козацтво Глодосів поєднувало вісі напрямки діяльності: охорона правопорядку, захист від зовнішніх ворогів, поширення української культури.

В лютому 1918 р. селяни Єлисаветчини розділилися в симпатіях до представників різних політичних сил в Україні. Частина, у якій було багато малоземельного та безземельного селянства, підтримувала більшовиків під впливом їхньої агітації. Найбільш потужним центром стало село Каніж. Інші