Ольга Кузьменко - Моя дорога птаха. Мамина книжка

Роки у Києві були дуже напруженими. Андрійко шукав свою дорогу в шоу-бізнес, свій неповторний стиль. Дуже великий успіх як телеведучий мав Андрійчик у «Шансі», в парі з Наталкою Могилевською. Потім були «Гутен морген», «Дача» — передача, що вчить людяності, бо Андрійко багато розказував про людей, які знімаються в «Дачі», про їхні проблеми, і, як завжди, співчував усім, кому важко живеться. І от зараз, уже після трагедії, ми дивимося караоке-шоу «Співай, як зірка», де Андрійко в журі. Неймовірно жаль, що це остання передача мого сина: люди реагують на кожен жарт, на кожне слово… І тільки анонс «Пам’яті Андрія Кузьменка» повертає нас до реальності: немає Кузьми більше, це лише запис програми, це лише тінь моєї рідної птахи…

Коли вже Андрійко став на ноги в матеріальному плані, він тут же почав активно возити нас із татом в Європу. В Болгарії його квартира в Несебері повинна була відпрацьовувати для всіх — родичі й друзі їздили відпочивати туди.

Але не тільки туди. Туреччина, Стамбул, Босфор — він замовляє апартаменти для нас (ми подорожували з сестрою Вірою і племінницею Танею). Сам Андрій полетів в Україну на чотири дні, а в нас — програма. Прилетів — машина у Стамбулі чекала. Всіх у машину — і назад. Болгарія — Софія, де тридцять три роки тому ми були всі троє. Сербія, Румунія — гори, курорт. А по дорозі ми ще відвідували монастирі, церковці.

Була Австрія, Зальцбург — до Моцарта для мами. Париж — апартаменти за сто метрів від Нотр-Даму. На це все складалося план, купувалися білети, замовлялися квартири й готелі. Ніхто ніколи не знав, скільки то все коштувало.

Рим, Венеція…

Ще в нього був план — маму відвезти в Норвегію, бо він уже там був, а ми з татом її не бачили.

Так само ніхто не знав, скільки коштувала «Santa Fe», яку він вирішив нам подарувати, хоч в нас була добра машина. Андрійчик захотів, щоб клас машини був вищим.

То була людина-свято. Коли він приїжджав до нас, збиралися всі потроху: родичі, знайомі, і всі були щасливі від дотику до нього. Потім сідали в машину — і до Сідоми, до родичів, на цвинтар, де він встигав усім запалити свічки, лампадки, викупивши їх півкіоску.

Як жити без Андрійка — невідомо, темнота…

2015 року, другого лютого, вся Україна плакала за моїм сином. Реквієми в містах, на площах. Я не бачила його у той день, але інтернет пізніше все розказав і показав…

Прощання в Преображенській церкві з Андрійком було неймовірним! Люди йшли і йшли нескінченним потоком, з квітами, яких до ранку було так багато, що їх повезли ще в декілька церков.

Люди стояли по кілька годин, падав дощ зі снігом… І в тому неймовірному людському потоці мій жаль, мій неймовірний біль трошечки потонули, і прийшло розуміння того, що Андрійчик щось зробив для свого народу, щось залишає після себе — не порожні завуальовані слова пісень, а чіткі вказівки: як поступати, як відстояти себе на цій стражденній землі, як допомогти іншому. І головне — не бути байдужим.

«Байдужість вбиває все навколо себе», — казав Андрійко.

Байдужість до хамства, до рагулізму, до дій влади, тої чи іншої, у Києві чи на місцях, породжує страшний настрій у суспільстві, воно не може за себе постояти і потроху провалюється в морок чорної мерзоти… Андрійко казав: «Мамцю, я на концертах більше проповідую, ніж співаю».

Останні перед загибеллю слова пісень, які заповнили інтернет, це слова-лозунги. І ніхто ні до нього, ні, напевно, після нього зі сцени більше не відважиться, на жаль, сказати відкрито таких слів… Війна… Вона перекроїла нас. Це лакмусовий папір для всіх. Вона ще далеко, але якщо ми будемо так думати, то вона постукає в кожні двері «церковним дзвоном», як співав Андрій. Він сам, не збираючи «з миру по нитці», купував машини й відсилав на передову, бо не можна виграти війну на шкільних автобусах, роздягненими й голодними, зате на чолі з «бочками»-генералами, які продають солдатські тіла ворогу. Це все вимагало великих коштів. Госпіталі — він не ходив туди співати, там судома здавлювала горло — він возив туди матеріальну допомогу: ліки, продукти, одяг.

Тому на прощання в церкві у Львові солдати «Айдару» прийшли і принесли Андрієві медаль одного з них, яку він отримав за участь у бойових діях. Солдат сказав: «Покладіть йому мою медаль, він заслужив». Хлопці їхали на фронт. Сьомого лютого Андрійко збирався в АТО,