Ольга Кузьменко - Моя дорога птаха. Мамина книжка

Раптом на плече Тарасикові лягла чиясь рука. Той повернувся. За ним стояв світловолосий чоловік у теплій безрукавці з хутром досередини, у клітчатій сорочці і кумедних коротких чоботах, які нагадували валянки сторожа з їхнього дитбудинку.

— Малий, ми їдемо в парк, а ти куди? — запитав водій тролейбуса, бо це був саме він.

— А я вже доїздився, — зітхнув Тарасик, усвідомивши свою провину.

— Висадити тебе тут я не можу, — сказав водій. — Їдьмо в парк, а звідти подзвонимо батькам, щоб забрали тебе, добре? У мене на мобільному грошей нема…

— Добре, — погодився Тарасик, і відчув, як йому на очі набігають сльози.

Через п’ять хвилин тролейбус завернув у ворота депо, зі скрипом зупинився і відчинив двері. Водій узяв хлопчика за руку, і вони зайшли у тепле приміщення, де пахло машинним маслом і чаєм.

— Чай будеш? — запитав водій.

— Ага, — відповів Тарасик, витираючи не то сльозу, не то сніжинку зі щоки.

Доки він сьорбав свій напій, водій увімкнув гучніше старий чорно-білий телевізор, де саме передавали новини.

— З дитячого будинку на Левандівці пропав хлопчик, Тарас Цибульський. Він одягнений у сіре пальтечко, синю спортивну шапку з бомбончиком і червоні чобітки, — сказав телевізор голосом ведучої.

Водій, роззявивши рота, з якого випав кавалок булки, повернувся до Тарасика, і поглядом запитав: ЦЕ ТИ?

— Так, мені нема до кого дзвонити, я йшов, йшов і… тепер я тут! — гукнув хлопчик.

Водій тролейбуса підійшов до телефонного апарата, протягом довгих десяти хвилин з кимось нервово розмовляв, а тоді повернувся до малого:

— Інакше і не могло бути… В міліції кажуть: завтра приходьте, сьогодні свято. З твого будинку вихователя також можуть прислати лише вранці. Всі чекають на Миколая! Що будемо робити, га, хлопче? Я живу через дорогу, можеш переночувати у мене. А завтра зранку — додому. Підходить?

— Підходить, — сумно відповів Тарасик, бо цей дядько з дитячим обличчям уже почав йому подобатися.

Вони подалися до п’ятиповерхового будинку. Водій підвів малого до під’їзду, набрав код і зайшов.

— Дружина в мене ду-у-уже сувора, тому ти, будь ласка, поводься чемно, не перекидай нічого, бо вона нас обох на вулицю виставить, гаразд? — чоловік підморгнув Тарасику, їдучи ліфтом, а вже за мить двері їм відчинила висока жіночка у фартушку. Від неї смачно пахло домашньою випічкою.

— Олежку, чого так довго сьогодні? — зміряла вона чоловіка дивним поглядом, а потім, опустивши очі, додала: — А це хто? Подарунок?

— Це Тарас Цибульський. Якщо ти не проти, він повечеряє сьогодні з нами, — несміливо запропонував Олег, він же — водій тролейбуса.

— Я не розраховувала ні на кого чужого, — насупила брови пані Ольга, директор магазину, про яку ми з вами вели мову.

— Я не чужий! — вирвалось у Тарасика. — Я знаю вашого чоловіка вже цілу годину!

— Ну, година, це багато, — пані Ольга трохи зм’якла. — Заходьте до хати, мийте руки.

У квартирі витав запах того, чого Тарасик ніколи не мав — родини. Пахло смачно, тепло, духмяно. Він вдихав кожен грам цього повітря, намагаючись надихатися досхочу, щоб не забути цей запах ніколи. Пані Оля накрила на стіл, крадькома поглядаючи, як Тарасик, не соромлячись, поїдає очима всі страви.

— Прошу до вечері, — сказала вона рівним, як лінійка, голосом.

— Дякую, Олечко, — дзвінко, зовсім не по-дорослому, відповів їй Олег, і всі сіли за стіл. Чоловік почувався досить незручно, тому постійно щось перевертав. А Тарасик голосно з того сміявся. Пані Оля кілька разів поривалася дорікнути Олегові за неакуратність, але не змогла. Її спиняв дитячий сміх, ЯКОГО НІКОЛИ НЕ ЧУЛИ В НИХ У ДОМІ.

Тарасик уперше в житті наївся так, що заснув тут же за столом…

— Постели малому ліжко, Олежку, а я спробую його роздягнути, — сказала дружина чоловікові, і той, радий-радісінькій, мало не пострибав у сусідню кімнату.

Коли він повернувся, хлопчик уже спав на руках у пані Олі, яка сиділа у м’якому кріслі й гладила малого по голові. На очах у неї були сльози.

— Не буди його, занеси на руках, — прошепотіла жінка і, щойно Олег забрав Тарасика до кімнати, побігла на кухню й довго плакала.

Ранок настав якось несподівано. Тарасик розплющив очі і ніяк не міг зрозуміти, де він — такими фантастичними були його вчорашні походи і пригоди. Раптом згадав, що сьогодні — день святого Миколая, а його ліжечко в дитячому будинку пустувало, і Миколай міг залишити подарунок там, не знаючи, що він буде ночувати в іншому місці… Хлопчик зойкнув і мало не заплакав: раз на рік випадає таке щастя, а він його проґавив! Жах та й годі! Проте за хвилинку подумав: «Миколая називають Чудотворцем, значить, він точно знає, де я!» — і миттю запустив руку під подушку. Щось є, м’якеньке… Тарасик стиснув пальці і витягнув кулачок. Завмер на секунду, щоб відстрочити момент істини, а тоді глянув: маленький плюшевий ведмедик із червоним сердечком на грудях! А на ньому маркером була написана фраза: «Залишайся жити з нами! Олег і Оля». Хлопчик повернув голову і побачив на порозі кімнати усміхнених чоловіка та дружину, які з надією дивились на нього.

— Мамо, татку, нарешті я впізнав вас! — крикнув Тарасик і кинувся до них