Тарас Завітайло - Діти Праліса

пологому березі Переводу, а неподалік вирувало гирло каламутної Рудки, води якої стрімко вливалися в чисті води Переводу.

— За версту звідси, — казав Первосвіт, — ще можна бачити, як рудуваті потоки Рудки плинуть Переводом до Удаю, а далі Перевод уже поглинає їх.

Прямо біля гирла Рудки було збудовано невелику дерев’яну пристань і, прив’язані до неї, на хвилях погойдувалися кілька дубів і невеличкий човен.

— Рудкою можна дістатися Дніпра, — продовжував Первосвіт. — Так казав дід Липень. Рудка впадає у Перевод, Перевод в Удай, Удай у Сулу, а Сула в Дніпро, десь біля Черкас. Я так хотів би спуститися туди дубом… Подивитися…

Пташка здивовано глянула на хлопця.

— Ти так кажеш, наче нічого не бачив, окрім Рудки!

Хлопець зітхнув.

— Так і є. Але колись… — Первосвіт змовк.

— Що «колись»? — спитала Пташка.

— Мабуть, тобі можна сказати, — мовив він по хвилі. — Колись я стану справжнім знахарем і піду поміж люди. Таке наше призначення.

— Чиє?

— Жителів Рудки.

Пташка дивилася на протилежний берег Переводу. Там, у далині, виднілася висока й непроглядна стіна туману.

— Що то за туман? — вказала вона рукою. — І чому він ніколи не спадає?

— То давні чари, — відповів хлопець, — їх наклала одна могутня мавка-чаклунка… Але не питай мене про це, бо маю мовчати. Ніхто з наших не знає, як ти пройшла той туман, а ти не пам’ятаєш…

Первосвіт чомусь знову змовк, а потім раптово спитав, серйозно глянувши на дівчину:

— Ти чаклунка?

Але дівчина лише щиро розсміялася.

— Та ти що? Куди мені! Ось Гапка — та чаклунка, і Андрій! Вони точно пройшли б той туман! Андрій — характерник.

Хлопець кивнув.

— Я чув про характерників, але то не та, так би мовити, «школа».

Вечоріло.

— А ти бачила хоч колись, як падає туман? — раптом спитав Первосвіт.

— Ні, — відповіла Пташка.

— О! То зараз побачиш! Ходімо в долину.

Хлопець і дівчина спустились вниз до річки.

— Сідай ось на вербу, — вказав він на старе, повалене буревієм дерево, — та дивись. Це дуже гарно!

Сонце вже наполовину сховалося за обрієм, і від річки потягло прохолодою.

— Он, дивись, — показав Первосвіт на долину.

Невідомо звідки над землею раптом з’явився невеличкий білий горбочок і почав швидко збільшуватися. То тут, то там почали з’являтися такі самі горбочки. Тепер вони з’єднувалися між собою, утворюючи пелену туману, що швидко наближалася до річки, і ось уже густі клуби скотилися берегом до води і закрили її собою.

Сонце нарешті сіло.

— Як гарно! — видихнула Пташка.

— То вечірній туман, — пояснив хлопець, — скоро він розсіється, а ближче до світанку випаде вранішній.

— Ой, уже ж пізно? Нам не перепаде? — захвилювалася Пташка.

— Не хвилюйся, не перепаде, — сказав юнак, закрив губи долонями, щось прошепотів — і раптом з-під його ніг злетіла в повітря невеличка срібляста кулька і зависла над головами дітей.

Пташка від захвату заплескала в долоні і залилася дзвінким сміхом.

— Яка краса!

— Болотяний вогник, — посміхнувся хлопець.

Пташка й Первосвіт трохи відійшли від гирла, коли милувалися вечірнім туманом. Зненацька до них долинули дивні, мелодійні звуки, схожі на дзеленчання маленьких срібних дзвіночків. Звуки долинали від гирла Рудки.

— Що це? — здивовано спитала дівчина.

Хлопець потягнув її за собою.

— Хутчіше! Ти маєш це побачити! Це берегині вийшли з Переводу. Зараз місяць зійде, і ти побачиш, як вони танцюють у світлі болотяних вогників! Ходімо, це надзвичайне видовище!

До звуку дзвоників несподівано додалися трелі сопілки. Її ніжні, тужливі переливи тихо линули над берегом ріки, сповнюючи довкілля щемливим настроєм загадковості.

Спустившись до берега, діти побачили болотяні вогники, які кружляли над берегом, а край берега на траві сидів водяник Микита і грав на сопілці. Помітивши дітей, він кивнув їм, і вони сіли біля нього, а тим часом вогник Первосвіта уже приєднався до інших, що ширяли над берегом. Велетенські верби, що поодиноко росли вздовж річки, низько-низько опустили свої віти до води, і ось у світлі вогників і місяця-молодика діти побачили, як під ті верби вийшли на берег річкові берегині, і їх переливчастий сміх залунав ще дзвінкіше. Одна за одною дванадцять берегинь вийшли з річки на берег.

Тонкі, майже прозорі постаті у білих довгих сорочках закружляли в дивному танку, і вогники почали рухатися в такт із ними. Гнучкі,