Тарас Завітайло - Діти Праліса

Гапка не забарилася.

— Гайда в курінь, до Вітряка, — скомандував Никодим.

І всі восьмеро зайшли до куреня.

Вітряк теж прокинувся. Його вже не лихоманило, і він напівсидів на своїй лежанці.

— У! Доброго ранку!

— Як ти, Вітряку? — спитала його Гапка.

— Краще. Прийшли про Рудку послухати? — посміхнувся домовик.

— Вітряк єдиний з нас, хто там був, хоча родом ми всі звідти, — зауважив Никодим.

Вітряк узяв кухоль, що стояв на долівці коло лавки, зачерпнув води з цебра, яке було тут же, і жадібно приклався до неї.

— Ух! Сушить, неначе тиждень пиячив! — видихнув він. — Із чого почати?

Никодим почухав потилицю.

— Ну, з самого початку давай.

Вітряк кивнув.

— Гаразд, слухайте. Розкажу я вам, звідки нечисть рід свій веде, адже, як мені відомо, ми аж ніяк не створіння Божі. Отож слухайте.

— Чи знаєте ви, що Сатана — найбільший у світі зрадник?

Усі мовчали, адже знали, що це так.

— Так-от, цей нечистий зрадив Бога і був скинутий з неба. Його підтримала ціла зграя подібних йому покидьків, які згодом теж зрадили Бога і стали демонами. Але відомо, що хто зрадив раз, зрадить і вдруге… Серед тих демонів було три брати, і звали їх Одін, Сет і Праліс. Вони збунтували проти Люципера і пішли від нього. Брати покинули пекло і оселилися на землі. Одіну дісталися Захід і Північ, Сету — Південь і Схід, а Пралісу — ті землі, де згодом оселилися древні слов’яни. І почали брати створювати нечисть. Наприклад, ельфи, ґноми, мурки, німфи — то діло рук Одіна, іфрити, ламії — Сета, а ось нашу братію створив Праліс.

— Гм, ніколи такого не чув, — сказав Андрій. — І де ж вони тепер, ті демони?

— Слухай, — повів далі Вітряк. — Сет прожив недовго. Створені ним іфрити і ламії були надто жорстокими і ненависними до всього живого. Вони не терпіли ніякої влади над собою і вбили Сета майже одразу після свого створення.

Одін прожив довше, але…

Вітряк глянув на Мурка, і той продовжив розповідь:

— Ельфи дізналися пр-р-ро якусь стр-р-рашну таємницю Одіна, р-р-розгнівалися і знищили його. Після того вони безслідно зникли.

— А Праліс? — спитала Гапка.

— Праліс живий, — відповів Вітряк, — але він спить у кургані. Мавки приспали його.

— Чому? — здивувався Андрій.

— Нечисть почала знатися з людьми, — відповів Вітряк, — а Пралісу це не подобалося, він лютував з того. Але нас однаково тягло до людей. І мавки вирішили його приспати. Головна мавка, Берізка, знала магічний танок і пісню. І одного разу мавки зібрали шабаш і почали співати й танцювати для Праліса. Вони довго кружляли навколо нього в химерному світлі багать і болотяних вогників, співали йому, і Праліс нарешті заглибився у сон — міцний і непробудний. Потім перенесли сплячого демона у заздалегідь приготовану гробницю і сховали там навіки. І найголовніше: мавки напустили чари на те місце, де спить Праліс, і ніхто зі смертних не може подолати тих чар. І те, що ви бачили у видінні Мурка, той туман…

— …то й були чари, — здогадалася Гапка.

Вітряк кивнув.

— Курган стоїть на березі річки Перевод. У тій місцині мешкають лише чаклуни і нечисть. Вони майже не підтримують ніяких стосунків з навколишнім світом. Час там зупинився, і ви рушаєте саме туди! У-у-у! І я ніяк не можу зрозуміти, як же Пташка туди потрапила?!

— Саме про це ми і хочемо дізнатися, — відповів Никодим.

До куреня зайшла баба Галя.

— Я зібрала вам торби. А може, все-таки поснідаєте?

Гапка поцілувала бабу в щоку.

— Дякуємо, бабо Галю, але маємо рушати.

— До Очеретянки підемо й купимо Муркові, Гапці, упиру та Жменці з Нікелем коней, — сказав Никодим і потрусив чималим гаманцем, у якому задзвеніло срібло-золото.

Івась тим часом уже вивів засідланих коней — Коника Андрія (жереба, подарованого покійним Дорошем) і Ряску Никодима.

— Сивий, — звернувся Никодим до Андрія, — а що робити з копитами Коника і Мурком? Малюка можна в торбу сховати, а копита оті куди подіти? — вказав водяник на конюшного.

Коник розгублено чухав гриву.

— Я це вир-р-рішу, — промуркотів Мурко.

— Або я, — знизав плечима Андрій, — напущу туману в очі, і ніхто тих копит не побачить!

Пташка і Первосвіт сиділи на