Тарас Завітайло - Діти Праліса

— Пташко! — раптом гукнув «астральний» Мефодій, а Мурко замахав дівчинці рукою.

— Мефодію, Мурку! — крикнула дівчина, але раптово з’явився білий туман, і все зникло.

А каганець знову дивним чином спалахнув.

— Оце то так… — тільки й видавив з себе приголомшений Вітряк. — невже це…

Гапка теж не зводила здивованого погляду з Мурка. Андрій був не менш вражений, хоча вже й бачив подібне, коли збирав характерників на битву під курганом.

Мурко розплющив очі й підвівся.

— Дуже дивно… — задумливо мовив він. — Ми знайшли її, ви бачили… Але я не р-р-розумію, як вона туди потр-р-рапила? По-пер-р-рше, це дуже далеко, а по-др-р-руге, там була якась пер-р-репона, і її дуже важко здолати, а звичайній людині — майже неможливо.

— Чари? — здивовано запитала Гапка.

— І дуже потужні, — відповів Мурко.

Раптом Мефодій застогнав уві сні і смикнувся.

— Оце так зілля, — мовив Андрій, дивлячись на сплячого упиря.

— Людину таке б убило, — сказала Гапка, встаючи з лавки. — Що ж, давайте вже відпочивати, я певна, що Мефодій завтра-таки рушить на пошуки Пташки, і я піду з ним.

— Я теж, — підвівшись, сказав Андрій.

Мурко подивився на упиря.

— І я.

Саме тієї миті до куреня зайшли Коник і Никодим.

— Куди це ви зібралися? — спитав водяник.

— На пошуки Пташки, — відповів Мурко.

— Тоді й ми з вами, еге, Конику?

— А то ж як!

— Холера ясна, — вилаявся невдоволений Вітряк.

— А ти, хлопче, лежи і не рипайся, — посміхнувся Коник.

— Та куди вже мені, — скрушно зітхнув домовик і відвернувся до стіни.

Ранок видався не надто привітним. Падав дрібний дощ, було сіро й вогко.

Мефодій справді прокинувся першим і відразу почав збиратися в дорогу.

І яким же був його подив, коли, вийшовши з куреня, він побачив Жменьку, Коника, Никодима, Нікеля та Мурка, всі як один уже були готовими рушати. Упир витріщився на них як баран на нові ворота.

— Ти як хочеш, упиряко, але ми з тобою, — сказав Никодим, взяв лантух, що стояв біля нього, і закинув за плече. — Ми всі любимо Пташку, еге, хлопці?

— Атож! — відповіла нечисть.

Із хати вийшли Гапка з Андрієм.

— І нас заждіть, — сказала Гапка і кинулася до річки — вмиватися. — Я швидко, та й рушаємо.

Мефодію нічого іншого не лишалося, окрім вдячно вклонитися друзям.

До Мефодія підійшов Андрій.

— Ми вирішили з тобою йти. Я знаю дорогу. До Пирятина, а там уже якось знайдемо!

— Дякую, братику, — відповів упир, зняв шапку й обняв Андрія.

Із віконця третьої хати показалося невдоволене обличчя баби Галі.

— До Пирятина! — скрикнула вона. — Світ за очі, і не поснідавши! Хай Бог милує!

Мефодій зробив рішучий жест рукою.

— Зберіть нам з собою, бабо Галю, — мене аж марудить, так тягне в дорогу.

Тим часом Андрій підійшов до нечисті.

— А скажіть-но мені, братіє, — сказав він, — чого це ви усім нечистим скопом з нами вирішили?

Никодим нахмурився.

— Мурко розповів нам, що він бачив, і нам здається… Ні, ми впевнені, що знаємо, куди потрапила Пташка!

— Ми здивовані, гм-м-м, — мотнув головою Коник.

— І стурбовані, — додав Жменька.

— До чого це ви ведете? — стривожився упир.

— Назва Березова-Рудка щось тобі говорить? — спитав його Никодим.

Упир насупив брови.

— Н-н-ні…

— А й не дивно, — посміхнувся Коник. — А ось Жменька, хоч і Муромський, а про Рудку чув. Еге ж? — конюшний запитально глянув на лісовика.

— Аякже! Хоча й не був там.

— Та що за Рудка така?! — крикнув, не витримавши, упир.

— Вітряк знає. Але зачекаймо, хай підійде Гапка, — спокійно відповів Никодим, — вона теж має знати, куди ми йдемо.