Тарас Завітайло - Діти Праліса

мов змії, і прудкі, мов кішки, річкові красуні то плавно припадали всім тілом до землі, то різко, здіймаючи руки вгору, скидалися на ввесь зріст, і ось уже кружляли навколо дітей і Микити.

Пташка зачаровано дивилася на них. Нічого подібного вона ще не бачила. Ті історії, що розповідала їй колись баба Галя про берегинь, що, мовляв, вони можуть залоскотати до смерті, за мить зникли з пам’яті дівчини, і вона бачила лише дивних, прекрасних, казкових створінь. Але раптом одна за одною берегині чомусь припинили свій танок і здивовано подивилися на Пташку.

— Ми її не знаємо, — мовила одна з них мелодійним голосом.

— Не знаємо! — підхопили інші.

— Ти дивна дівчинка, — звернулась до Пташки та сама берегиня. — Як звати тебе?

— Пташка, — сміливо відповіла дівчина. — А вас як?

Берегині розсміялися.

— Берегині не мають імен, — пояснив Микита.

— Але чому? — здивувалася Пташка.

— А навіщо? — відповіла та сама берегиня й погладила Пташку по голові. — Бувай, дивна дівчинко! — вигукнула вона, і берегині побігли до річки.

Знову почувся плескіт води, сріблястий сміх, а тоді все стихло. Вогники згасли, залишився лише вогник Первосвіта.

— Гаразд, — сказав хлопець, — тепер рушаймо додому.

— Як же тут гарно, — захоплено прошепотіла Пташка.

— Микито, ти з нами? — спитав Первосвіт.

— Так, — відповів водяник, — ходімо.

І всі троє рушили до селища.

Вечірній туман розсіявся, прохолода долини Переводу змінилася теплим подихом Діброви, в яку зайшли діти і водяник.

— Микито, — звернулася до водяника Пташка, — а скажи-но мені, чому ця діброва зветься Дібровою Смутку?

Водяник насторожено глянув на дівчинку.

— Колись вона мала іншу назву — Діброва Квітів, але тут дещо сталося…

Водяник замовк, бо не хотів розказувати дівчинці нічого, але Пташка так пильно й благально дивилася на нього, що Микита не міг відмовчатися.

— Володаркою цієї діброви була могутня мавка, звали її Берізка. Це була дуже гарна і добра жінка. Вона багато зробила добра як для нечисті, так і для людей, і саме завдяки їй ми живемо у такій гармонії…

— То вона наслала чари туману? — спитала Пташка.

Микита кивнув і продовжив:

— Але трапилося лихо…

Серце Пташки чомусь болісно стислося.

— Одного ранку, — продовжив водяник, — її знайшли мертвою.

— Хто ж це зробив? — прошепотіла дівчина, і в її очах забриніли сльози.

— Скоріш за все, лісові марюки… Злісні істоти, але ми терпіли їх до того часу… Після смерті Берізки діброва перейшла до її сестри, Вербички, і та загнала марюк у болота, де вони і зараз поневіряються, якщо ще не повиздихали.

Пташка раптом зупинилася.

— Тихіше! Ви чули!? — вигукнула вона.

Микита і Первосвіт зупинилися.

— Що? — спитав хлопець.

— Хтось кличе нас он звідти! — дівчина вказала рукою у напрямку дрімучого лісу. — Ось знову! Чуєте, якийсь чоловік!

Ні водяник, ні Первосвіт не відповіли дівчинці, і вона обернулася до них. Жах, що непідробною гримасою так і застиг на обличчях Микити і хлопця, вразив її.

— Чого це ви? — спитала Пташка.

— Хутчіш ходімо звідси, — пошепки відповів водяник. — Лихо тим, хто чує голос привида.

— Але ж… — почала було Пташка.

— Швидше! — прошепотів Первосвіт якимсь не своїм голосом і смикнув дівчину за рукав.

Але це ніяк не вплинуло на Пташку. Вона лише знизала плечима і пішла слідом за хлопцем та водяником. На ходу вона ще раз обернулася, і до неї з глибини лісу знову долинули важкі, сповнені, як їй здалося, невимовного болю й страждань, зітхання…

5

На узбіччі шляху, що вів від Пирятина до Лубен, недоїжджаючи до самого Пирятина, де закінчуються ліси, порізані глибокими балками, і починається степ, стояла невеличка пузата корчма.

Надворі вже була глупа ніч, а вогник у віконці корчми горів і досі.

Чути було, як десь у стайні пофиркували коні, а в сажку сонно репетували стривожені чимось свині.

У самій же корчмі, скупо освітленій двома каганцями, окрім корчмаря, який куняв, сидячи на великій діжці, було ще троє чоловіків. Вони сиділи за столом, щедро заставленим наїдками і питвом.

Двоє з присутніх, з усього видно, були звичайні