Микола Іванович Сенченко - “Культурна революція” в Україні, або Управління деградацією

Даунтану, східної околиці Нью-Йорка, а в 1918 р. урядовий апарат у Петрограді складався із 16 справжніх руських і 371 єврея, причому 265 із них прибули з Нью-Йорка”[14].

Після захоплення влади на теренах колишньої Російської імперії Троцький зробив спробу експортувати революцію в західні країни на багнетах Червоної армії. Проте ця спроба зазнала краху. Тоді ідеологи революційної трансформації світу стали шукати хиби в марксистській теорії. Вони висунули гіпотезу, що Маркс помилявся і за капіталізму пролетаріат не стає злиднем, а багатіє, поповнючи середній клас, і що пролетарі не примкнули до революції тому, що їхні душі отруєні християнством. Доки в них житимуть християнська віра і західна культура, доти марксизм на Заході не матиме прибічників, а революція — перспектив. Перемога стане можливою, коли в душах людей не залишиться й сліду християнської віри. А це станеться тоді, коли нові марксисти захоплять усі засоби масової інформації, розпочнуть тотальну пропаганду нових цінностей, що матиме наслідком відмирання держави. Цей напрям своєї діяльності нові марксисти назвали культурною революцією, в основі якої — критична теорія.

Хто ж вони були, ці нові марксисти, прибічники культурної революції? І що розуміли під культурною революцією і критичною теорією?

Один із них — угорський філософ, інтерпретатор марксизму Дьордь Лукач (1885—1971), автор книг “Душа і форми” (1911), “Історія і класова свідомість” (1923), “Проблеми естетики” (1969) та ін. У 1918 р. він вступив до Комуністичної партії Угорщини і в 1919 р. став наркомом культури. Його погляди і дії дістали назву “культурний тероризм”. Лукач писав: “Я вважав революційне знищення суспільства єдино можливим і правильним способом дій. Всесвітні зміни людських цінностей не могли відбутися без знищення цінностей старого світу і без створення нових, революційних цінностей[15].

Працюючи в уряді Бели Куна народним комісаром з питань культури Угорщини, Лукач запровадив до шкільної програми радикальний курс сексуального виховання. “Дітей вчили вільному коханню й сексуальній вседозволеності, навіювали їм думки про відмирання колишніх норм поведінки та інституту моногамної сім’ї як такого, а також про “незаконність” релігії, що позбавляє людину всіх плотських задоволень. Причому до непокори “сексуальним забобонам” закликали як підлітків (дівчаток і хлопчиків), так і юнаків і дівчат”[16]. Така пропаганда була спрямована на знищення інституту сім’ї — основи християнської культури. У 1930—1945 рр. Лукач працював у Москві в Інституті філософії Академії наук, з 1945 р. — в Угорщині, професором університуту ім. Л.Етваша. У 60-х роках ідеї Лукача знайшли своїх прихильників в Америці, коли настала епоха сексуальної революції.

Ще одним послідовником Маркса, ідеологом культурної революції був італійський комуніст Антоніо Грамші (1891— 1937) — засновник і керівник Комуністичної партії Італії. Він також вважав, що руський народ не сприймає комуністичних ідеалів тому, що йому заважають християнські погляди. “Цивілізований світ майже 2000 років перебував під ігом християнства, — писав Грамші, — тому режим, заснований на іудео-християнських віруваннях, неможливо знищити, не викорінюючи ці вірування”[17].

Зробимо невеликий відступ. Культурна революція в Україні сьогодні здійснюється за рецептами Лукача й Грамші. А християнство є щитом українського народу, і щоб його підкорити, треба дехристиянізувати Україну. Адепти культурної революції розуміють, що для українського народу земля, віра, сім’я, патріотизм означають набагато більше, ніж глобалізм чи лібералізм. Звідси — й нападки на нашу віру, наплив різноманітних сект і розкольницькі дії окремих православних ієрархів.

“Замість того, щоб захоплювати владу й насаджувати культурну революцію зверху, — запевняв Грамші, — західним марксистам слід передусім змінити культуру — і влада сама впаде їм до рук, як перезрілий плід. Однак зміна культурного пласту вимагатиме “упертої боротьби” за оволодіння засобами масової інформації (газетами, журналами, кінематографом, радіо), театрами, школами, семінаріями, а також підпорядкування собі мистецтва. їх слід завойовувати поступово, крок за кроком й потихеньку перетворювати на інструменти революції. З часом суспільство не лише зрозуміє, а й визнає революційні ідеали”[18].

Отже, щоб впливати на наш розум і розум наших дітей, апологети культурної революції захопили більшість засобів масової інформації й розпочали впровадження контркультури.

Франкфуртська школа

Процеси культурної революції, а точніше культурної інверсії, відбуваються у всесвітньому масштабі і беруть початок від Франкфуртської школи, яку заснували у Франкфуртському університеті в 1923 р. Д. Лукач і декілька членів німецької компартії і яка згодом дістала гучну назву — Інститут соціальних досліджень.

Серед засновників Інституту був і Візенгрунд-Адорно Теодор (1903—1969) — німецький філософ, соціолог, музикознавець — автор однієї з найвпливовіших книг нових марксистів “Авторитарна особистість” (1950), в якій економічний детермінізм К. Маркса поступається місцем культурному детермінізму. Прочитавши її, розумієш, чому саме Антифашистський комітет подав позов проти наймасовішої газети України, єдиної газети, яка захищає інтереси наших селян, — “Сільських вістей”. Ця книга — священний текст адептів керованої деградації. У ній, зокрема, зазначено: “Якщо у християнській сім’ї і суто капіталістичній главою і авторитетом є батько, з великою ймовірністю можна передбачити, що діти виростуть расистами і фашистами”. Чарльз Сайкс, старший науковий співробітник Вісконсінського центру політичних досліджень, говорить про “Авторитарну особистість” як “безкомпромісний вирок буржуазній цивілізації, оскільки погляди, які раніше вважалися не більш як старомодними, тепер, за цією книгою, визнаються фашистськими і недостойними психічно здорової людини”[19].

Тепер зрозуміло, чому позов проти газети подав Антифашистський комітет?

Знайшовши зародок фашизму в патріархальній сім’ї, Адорно відтак знайшов і місце, де “проживає”