Роджер Желязни - Володар Світла

та повернутися до плоті без сторонньої допомоги неспроможні. Століттями вони безцільно дрейфували цим світом. Відтак прибуття людства розбуркало їх від спокою. Вони набули подоб людських страхіть, щоб жахати людей. Тому їх довелося перемогти й ув’язнити глибоко під Ратнагарами. Винищити їх до ноги ми не могли. Дозволити їм дальші спроби захопити втілювальні машини й тіла людей — теж. Тому їх зловили в пастку й полонили у великих електромагнітних пляшках.

— Та Сем багатьох позвільняв, щоб вони йому служили, — пригадав Тек.

— Еге ж. Він уклав зі страхіттями угоду й додержав її, тож дехто з них і досі блукає світом. З усіх людей вони поважають, либонь, тільки Сіддгартху. А з усіма людьми мають один спільний великий порок...

— Який?

— Обожнюють азартні ігри... Грають на що завгодно, а ігрові борги — єдина в них справа честі. Інакше бути й не може, бо вони втратили б довіру інших гравців, а з нею — чи не єдину свою розвагу. А що вони дуже могутні, з ними, буває, грають навіть князі в надії виграти їхні послуги. Так програвано цілі держави.

— Якщо, — сказав Тек, — Сем, по-твоєму, грав із Ралтарікі в одну з тих прадавніх ігор, то що могло бути на кону?

Яма, допивши вино, знову наповнив келих.

— Сем — дурень. Ні, він — гравець. Тут є різниця. Ракаші контролюють енергетичні сутності нижчого ряду. За допомогою того свого персня Сем тепер командує гвардією вогняних стихійників, що їх виграв у Ралтарікі. Це смертоносні бездумні створіння, кожне з яких несе в собі потугу блискавиці.

Тек допив вино.

— Але що ж міг Сем поставити?

Яма зітхнув.

— Усю мою працю, усі наші зусилля за понад півстоліття.

— Тобто своє тіло?

Яма кивнув.

— Людське тіло — найбільша принада для будь-якого демона.

— Чого б це Сем пішов на такий ризик?

Яма дивився на Тека, але не бачив його.

— Це, мабуть, єдиний спосіб, яким він міг мобілізувати свою волю до життя, знову зв’язати себе своїм завданням — свідомо потрапити в небезпеку, узалежнити власне існування від кожного кидка костей.

Тек налив собі ще келих вина й одним духом випив.

— Оце для мене незбагненне, — сказав він.

Але Яма похитав головою:

— Просто незбагнене. Сем не зовсім святий, але й не дурень.

«Ну, майже...» — підсумував він собі й увечері обприскав периметр монастиря відлякувачем демонів.

Наступного ранку до монастиря прийшов якийсь чоловічок і всівся перед головним входом, поставивши біля себе жебрацьку чашу. Убраний був в однісіньку зношену доземну одежину з цупкої коричневої матерії. На лівому оці мав чорну пов’язку. Залишки волосся були темні й дуже довгі. Гострий ніс, мале підборіддя й високі плоскі вуха робили його обличчя подібним до лисячого писка. Туго напнуту шкіру добре вичинили сонце й вітер. Єдине зелене око, здавалося, зовсім не кліпало.

Десь за двадцять хвилин його помітив котрийсь із Семових ченців і доповів про це одному з темновбраних братчиків ордену Ратрі. Той знайшов жерця й переказав звістку йому. Жрець, палко прагнучи вразити богиню чеснотами її послідовників, звелів привести того жебрака, нагодувати, одягнути в нове й надати келію, де він зможе спочивати, скільки заманеться.

Жебрак прийняв їжу з ґречністю браміна[36], але з’їв лише хліб і плоди. Прийняв він і темну рясу Ратріного ордену, відкинувши свої засмальцьовані лахи. Тоді зазирнув до келії, де йому вже приготували свіжу підстилку.

— Дякую тобі, достойний жерче, — мовив він густим і гримким голосом, надто сильним, як на таку особу. — Дякую тобі й молюся, щоб усміхнулася тобі богиня твоя за ласку й щедрість, проявлені в її ім’я.

Жрець на це й сам усміхнувся, усе ще сподіваючись, що, може, Ратрі пройде залою і на власні очі побачить його ласку й щедрість, проявлені в її ім’я. Та вона не пройшла. По суті, мало хто з її ордену взагалі бачив богиню, навіть уночі, коли вона набувала сили й ходила поміж них: на Семовому пробудженні були лише ченці в шафранових рясах, і лиш вони точно знали, хто він. Монастирем вона звичайно пересувалася, коли її послідовники читали молитви або вже полягали. Спала вона головно вдень; на очі ченцям потрапляла тільки закутаною, у накидці; забаганки й накази свої висловлювала особисто голові ордену — майже сліпому Ґандіджі, якому цього циклу виповнилося вже дев’яносто три роки.

Тому і її ченців, і шафранових розбирала цікавість — яка ж вона на вигляд? — і вони шукали нагоди заслужити її прихильності. Казали, ніби її благословення гарантує втілення в браміна. Лише Гандіджі було байдуже, бо він став на шлях справжньої смерті.

Богиня так досі й не пройшла залою, тому жрець вирішив поговорити ще:

— Я Баларма. Чи можу спитати твоє ім’я, добродію? Куди прямуєш?

— Я Арам, — мовив жебрак, — що взяв на себе десятирічну обітницю бідності, а семирічну — мовчанки. На щастя, сім років уже минуло, тож тепер я можу дякувати своїм доброчинцям і відповідати на їхні запитання. Прямую я до гір, знайду там печеру на медитацію та молитву. Можливо, прийму твою ласкаву гостинність на кілька днів, перш ніж подорожувати далі.

— Воістину буде для нас честь, якщо оселю нашу благословить своєю присутністю праведник. Радо тебе приймемо. Якщо знадобиться наша поміч на твоєму шляху і коли буде вона нам до снаги, дай лишень знати.

Незмигно дивлячись на нього зеленим оком, Арам мовив:

— Той чернець, котрий перший мене зауважив, не був у шатах вашого ордену, — він торкнувся темної ряси. — Натомість здалося мені, буцім моє поганеньке око іншу барву вздріло.

— Так, — відповів Баларма, — бо серед нас мають притулок Буддині послідовники, які перепочивають од своїх мандрівок.

— Це справді цікаво, — заявив Арам, — бо хтів би я з ними побалакати й, може, більше довідатися про їхній Шлях.

— Якщо залишишся в нас на трохи, то матимеш досить нагод.

— Тоді так і вчиню. Як довго вони тут пробудуть?

— Не знаю.

Арам кивнув.

— Коли міг би я з ними поговорити?

— Цього вечора о певній годині всі ченці зійдуться докупи й вільні будуть теревенити про те й се, за винятком мовчунів з обітниці.

— А час доти я проведу в молитві, — мовив Арам. — Дякую.

Кожен із них трохи вклонився, й Арам увійшов у келію.

Увечері