Роджер Желязни - Володар Світла

сірому повітрі, пульсуючи вогнем попри вологу, яка безперестанку линула на землю.

Тоді Тек почув регіт — чи то був примарний звук, що стояв у вухах від останнього грому?

Ні, таки регіт — гомеричний, нелюдський!

Трохи згодом хтось люто завив. Знову блимнуло, знову гримнуло.

Ще один сніп вогню замайорів поруч із кам’яним іклом.

Тек лежав нерухомо хвилин п’ять. Відтак це повторилося — виття, три яскраві зблиски, гуркіт.

Вогняних стовпів було вже сім. Чи стане йому сміливості наблизитися, обігнувши їх, і зазирнути на скелю-ікло з того боку?

А хай навіть і стане, і хай навіть, як відчував Тек, до цього якось причетний Сем, — та чим зарадить мавпа, якщо сам Просвітлений не впорається?

Відповіді не було, але ось він уже рухається вперед, скоцюрбившись у мокрій траві, забираючи далеко вліво.

На півдорозі це сталося знову; тепер уже височіло десять тих штукенцій, червоно-золотаво-жовтих, соваючись туди й назад, туди й назад, буцім прирісши до землі.

Тремтячи, Тек зіщулився, геть мокрий; дійшов висновку, що хоробрості в нього й справді не густо. Попри це він просувався далі, доки не порівнявся з тим дивним місцем, а тоді й проминув його.

За скелею він спинився посеред численних великих каменюк. Удачний їм за те, що прихистили й сховали від поглядів знизу, Тек дюйм за дюймом крався вперед, не зводячи очей з ікла.

Тепер він бачив, що та скеля частково порожниста. У її підніжжі була суха неглибока печера, де стояло навколішки двоє постатей. «Святенники моляться?» — подумав він.

І тут це раптом трапилось. На скелі обвалилося найжахливіше палахкотіння, що він колись бачив, та й не раз, і не на мить. Ніби вогнеязикий звір лизав і лизав каміння з лютим гарчанням десь зо чверть хвилини.

Розплющивши очі, Тек налічив двадцять полум’яних веж.

Один зі святенників нахилився, ворухнувши рукою. Другий зареготав. Цей звук долинув до Текової засідки разом зі словами:

— Очі змія![31] Тепер мій!

— Яка кількість? — спитав перший, і Тек упізнав голос Великодухого Сема.

— Двічі стільки або квит![32] — ревнув другий, тоді гойднувся вперед-назад і повторив Семів жест. — Ніна зі Шринаґіна![33] — продекламував він, знову гойднувся вперед-назад і ще раз ворухнув рукою.

— Священна сімка, — м’яко проказав Сем. Другий завив.

Тек заплющив очі й затулив вуха, передбачивши, чому могло передувати це виття.

І не помилився.

Коли палахкотіння й гуркотіння вщухнули, він глянув униз на химерно освітлену сцену. Рахувати й не подумав. Ясно було, що тепер над місциною висіло, чудернацько жаріючи, сорок вогнистих сутностей: їхня кількість подвоїлася.

Ритуал тривав далі. На Буддиній лівиці жеврів власним блідо-зеленкуватим сяйвом залізний перстень.

Знову почулося те «Двічі стільки або квит!», знову Будда відповів: «Священна сімка».

Цього разу Тек був подумав, що схил під ним розколеться. Цього разу він був вирішив, що яскраве світло — це післяобраз, витатуйований на його сітківці крізь стулені повіки. Та він помилявся.

Розплющивши очі, Тек уздрів справжнісіньке військо рухомих блискавок. Їхнє палахкотіння било просто в мозок, і він затінив очі долонею, щоб можна було поглянути вниз.

— То що, Ралтарікі? — спитав Сем, і навколо його лівиці заграло ясне смарагдове світло.

— Ще разок, Сіддгартхо. Двічі стільки або квит.

Дощ на хвилю послаб; у заграві полум’яного воїнства на схилі Тек розглядів, що істота на ймення Ралтарікі має буйволячу голову й зайву пару рук.

Здригнувся.

Прикрив очі та вуха й очікувально стиснув зуби. Незабаром це сталося. Ревло, палахкотіло й не вщухало, аж доки він зрештою не знепритомнів.

Коли Тек отямився, між ним і скелею-захистком були тільки сірість і лагідний дощик. Біля підніжжя скелі сиділа лиш одна постать — без рогів і надлишкових рук на додачу до звичайних двох.

Тек не ворушився. Він чекав.

— Це, — сказав Яма, вручаючи йому аерозоль, — відлякувач демонів. У майбутньому рекомендую ретельно ним окроплятися, якщо зберешся дуже далеко від монастиря. Я думав, у цій місцині ракашів[34] нема, а то б дав це тобі раніше.

Тек узяв балончик і поставив його на стіл перед собою.

Вони сиділи в Яминих покоях, щойно перекусивши. Яма відхилився на спинку крісла, тримаючи лівою рукою келих Буддиного вина, а правою — напівповну карафу.

— То що, отой Ралтарікі — справді демон? — спитав Тек.

— І так, і ні, — відповів Яма. — Якщо під демоном ти розумієш лихе надприродне створіння, що володіє неабиякими силами, довго живе й здатне тимчасово набувати практично будь-якої подоби, тоді відповідь буде «ні». Це загальноприйняте означення, але в одному воно хибне.

— Он як? І в чому ж?

— Це не надприродне створіння.

— Але решта — правда?

— Так.

— Тоді я не бачу різниці, надприродне воно чи ні, коли вже воно лихе, володіє неабиякими силами, довго живе й здатне довільно змінювати подобу.

— Ага, а різниця, бач, величезна. Це різниця між незбагненим і незбагненним, між наукою і фантазією, це — суть. Чотири сторони компаса — логіка, знання, мудрість і незбагнене. Перед цим останнім напрямком хтось схиляється. Інші ж туди наступають. Схилитися перед ним одним означає спустити з очей решту три. Незбагненому я ще можу скоритися, але незбагненному — нізащо. Той, хто схиляється перед цим останнім напрямком, — святий або дурень. Ні ті, ні другі мені не до душі.

Тек знизав плечима й відпив вина.

— Ну, а як щодо демонів?

— Збагненні. Я досліджував їх багато років, і, якщо пригадуєш, я ж був один із Чотирьох, котрі зійшли в Пекельний Колодязь після втечі Тараки[35] від владаря Аґні в Паламаїдсу. Ти Тек-архівар чи хто?

— Був ним.

— То що ж ти, не читав про найперші задокументовані контакти з ракашами?

— Читав про дні, коли їх ув’язнювали...

— Тоді маєш знати, що вони — тубільці цього світу й були тут задовго до прибуття людства із загиблої Земли.

— Так.

— Вони істоти радше енергетичні, ніж матеріальні. За їхніми власними переказами, колись вони носили тіла й мешкали в містах. Та, прагнучи особистого безсмертя, пішли іншим шляхом, аніж людство. Знайшли спосіб увічнитись як сталі енергетичні поля. Відмовилися від тіл, щоб жити вічно вихорами сили. Але вони й не чистий розум. При них так і залишились їхні повні колишні «я»; народжених матеріальними, їх досі вабить плоть. Хоч вони й можуть тимчасово прибирати буцім тілесного вигляду,