Алессандро Кампі - Муссоліні

віддати історії і щодо якого неможливо плекати будь-яку ностальгію. Такий само висновок зробив і Піно Рауті, найнепохитніший лідер італійського неофашизму, якому врешті-решт довелося визнати, що ні в політичному, ні у виборчому контексті ім’я Муссоліні та згадки про нього вже не спрацьовують, тож дуче «тепер належить історії»45. Антиміф про Муссоліні

Постаті Муссоліні не бракувало пишномовних, майже ней­мовірних хвалебних імен, особливо за часів його абсолютного домінування в політиці. На різних етапах диктатури його порівнювали з Цезарем, Константином, Леонардо, Наполеоном, святим Франциском, Ісусом, ба навіть із самим Господом. Налаштований на месіанство розум убачав у ньому втілення дантівського Хорта (Veltro). Як відомо, Пій ХІ підносив його до порогів Святого Провидіння. Майстри агіографічного життєпису та послідовники наділяли його всіма можливими чеснотами: хоробрістю, самовідданістю, любов’ю до батьківщини, даром передбачення. Що вже казати про захоплюючі та пристрасні описи його суто фізичного вигляду: «безмежний, нестриманий погляд» очей, за версією Боттаі46; або дві «половини обличчя» Муссоліні – оратора та глашатая народного натовпу, які з ліричним запалом описав Уго Оджетті: «Круглі та близько посаджені очі, чисте й відкрите чоло, короткий тремтливий ніс – все це утворює рухливу й романтичну частину його лиця; інша ж частина: тонкі губи, випнуті щелепи, квадратне підборіддя – це статичне, вольове обличчя, так би мовити, класика»47.

Водночас не бракувало Муссоліні й образливих епітетів і титулів зневажливого характеру – як за роки політичного життя, так і після смерті. Його називали кровожером, що не терпить незгоди, безпринципним і схильним до патетики та помсти авантюристом, що прагнув лише влади. Його прирівнювали до Юди, Нерона, Чезаре Борджія, Каїна. З психологічної точки зору його вважали егоцентричним і ненадійним нарцисом. Супротивникам здавався огидним навіть його фізичний вигляд: згадуючи конгрес соціалістів у Реджо-Емілії в червні 1912 року, в одному з біографічних нарисів, що з’явився у Франції в 1930 році, Альчесте Де Амбріс охарактеризував його так: «зовні нечемний, неохайно одягнений, брудний і бридкий»48. Не заперечуючи певних політичних якостей, деякі критики підкреслювали його схильність до позерства та потребу бути завжди у центрі уваги, представляючи його звичайним актором49.

Антиміф був таким само наполегливим і глибоким, як і міф. Він виявився навіть більш живучим через певні причини історичного, політичного та ідеологічного характеру. Його підживлювали не тільки мемуарні матеріали та «офіційна» політична культура республіканської Італії, а й історіографічні досліди, які протягом майже двох десятиріч, тобто до появи в 1965 році першого тому Де Феліче, опинилися в полоні «історіографічного пінг-понгу»50, витримуючи наступ (у питаннях тлумачення постаті Муссоліні) міфу і антиміфу: канонічний життєпис з одного боку й огидлива відраза – з іншого.

Часто антиміф виявлявся лише негативним відбитком міфу, створюючи перевернутий і віддзеркалений образ. Аби ліпше усвідомити цю гру дзеркал, можна згадати, наприклад, як по-різному висвітлювали його швейцарський період апологети та принципові супротивники.

За версією перших, ідеться про дворіччя під знаком богемного та пригодницького життя, а також про щасливий, багатий на події період політичного та інтелектуального становлення, про гідну й горду бідність, про важку й вистраждану працю. За спогадами Антоніо Бельтрамеллі, молодий Беніто в Швейцарії – це «простий роботяга», що «спостерігає та навчається […] розпочинає свою організаційну діяльність серед людей, розкиданих усією ворожою країною. Збирає їх, навчає дисципліни, намагається підготувати до поставленого завдання»51. За версією Маргеріти Сарфатті, саме тривале перебування у Швейцарії не тільки навчило його «любити Італію так, як можна любити її лише ззовні», а й допомогло зрозуміти, «як мало стачить, як мало матеріального потрібно людині, адже надмірність є тягарем і визволитися від неї – це свобода, щастя, диво»52. На думку Карло Делкруа, саме в Лозанні він усвідомив важкість ручної праці та опанував мистецтво спостерігати й розуміти людей, що стало йому дуже в пригоді після приходу до влади: «Серед стількох трибунів – академіків з класичною освітою, що про злидні знають лише вигадки та розхожі фрази з бунтівничою риторикою, він мав стати справжнім лідером – тим, хто може, бо знає; і для нього мозолисті руки та черствий хліб не відправна точка або причина, це живі ознаки власної плоті та гіркі спогади життя»53.

За версією других, перебування в Швейцарії – це набуття досвіду бродяжництва та ледарства, в якому переважають жалюгідність і не дуже гідні в моральному плані моменти (приміром, відомі, але неправдиві чутки про те, що нібито через брак грошей Муссоліні поцупив годинника у свого товариша по роботі). Доволі показовим (під кутом зору крайнього негативізму) є опис молодого революціонера, зроблений Анжелікою Балабановою після їхньої першої зустрічі в Народному домі Лозанни в 1903 році: знедолений, зголоднілий і брудний, типовий богохульник із несамовитим темпераментом, недисциплінований і задиркуватий активіст, індивідуаліст, яким рухає лише обурення та прагнення помсти («Ми всі ненавиділи соціальну несправедливість і те приниження, яке вона спричиняла знедоленим: проте його ненависть і злість стосувалися тільки його самого, речей і осіб, через які він страждав, які в ньому викликали відчуття меншовартості»54).

Негативні зображення Муссоліні значною мірою були зумовлені ідеалізацією його образу й, урешті-решт, укоренилися в колективній пам’яті італійців. Їхнє розмаїття пояснюється строкатим складом італійського суспільства та італійської культури, що у різні історичні періоди більш-менш відверто протистояли ідеалізації.

Багато хто сприяв підживленню антиміфу (в усіх можливих формах) у період між двома світовими війнами: ті, хто вірив чи покладав надії на Муссоліні-соціаліста або на Муссоліні-інтервентиста, ті, кого збентежили його різкі повороти в політичному та загальнолюдському плані; антифашисти, що з’явилися на тлі поразок у міжусобній дворічній війні 1921–1922 років і яким часто доводилось обирати шлях вигнання після приходу фашистів до влади; представники фашистського дисидентства, що наважилися на протистояння з режимом; іноземні журналісти й спостерігачі.

Після Другої світової війни, за років публічного damnatio memoriae[14] Муссоліні, його перекручене подання лишень у негативних кольорах стало певною нормою, свого роду кредо. Через це вибудовувалася ширма, за якою ховалися (а отже, не висувалися на публічне обговорення) справжні історичні причини, що свого часу зумовили популярність Муссоліні й фашизму серед людських мас.

Рішучу роль у народженні та подальшому зміцненні антиміфу відіграли певні моменти біографії Муссоліні. Наприклад (якщо говорити про початок антиміфу), вигнання з соціалістичної партії через прихильність до інтервентизму за часів його керівництва газетою «Avanti!». Принаймні в межах соціалістичного руху,