Тарас Микитчак - Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

великої і малої. З болітець і калюж, із затінених місць вибиралася армія комарів, від стад корів і овець злітались ґедзі, з-понад вод Черемоша мчали гудючі бомки, а з дупел і тріщин у скелях піднімалися рої смугастих ос. * * *

Прочитавши хухині каляки-маляки тітка Василина жодної хвилини не вагалась і рушила в гори, прихопивши з собою Дзвінку та Дмитрика.

Мандрівники минули гори Керничний і Фуратик. Йти було легко, гірське повітря п’янило пахощами трав, лісів, гірських потоків, а вітер нашіптував верховинську співанку. Ґрунтова дорога вилася впритул до Українсько-Румунського кордону.

За долиною Чорного Черемошу вгору здіймалися схили сусіднього хребта Пнев’є, сині, наче морські хвилі. Якщо розвернутись, на півночі можна було розгледіти блакитно-молочну стіну хребта Чорногора, де першою горою здіймався могутній, широкоплечий і височезний Піп Іван. А за лінією кордону в хмари впиралися ще вищі румунські вершини.

До обіду подорожани пройшли чималий шмат дороги й присіли відпочити на схилах Ледескула. На його вершині здіймалися дві гострі скелі, схожі на скам’янілих бабусь. Такі ж скелі випинались ще в кількох місцях на хребті. Тітка витягнула з наплічника вурду, глечик з гірським медом і домашній хліб. На маленькому примусі кипів чай із чебрецю, деревію, чорниці й суниці, яких нарвали поряд.

— У давнину, — почала тітка, — коли на полонинах ще пасли отари, в кожній стаєнці жила баба. Готувала їсти для пастухів, прала, носила воду. Часу вони мали вдосталь, тож найбільше любили пліткувати. По декілька разів бігали з гори на гору, щоб переказати чергову плітку.

Якось молодий мольфар Степан простував із гір на здибанку зі своєю коханою Василиною. По дорозі перестріла його чивчинська баба та й почала розпитувати, як він далі планує любитися з Василиною, якщо вона багачка, а він бідняк. Та Степан був певен, що, нема різниці, бідний чи багатий, якщо є любов. А статки можна й самому заробити! Баба побігла до іншої баби, та й нумо їй розказувати, мовляв, Степан до Василини ходить через гроші її неня. Друга побігла до третьої й наплела, що мольфар через гроші ходить до Горпини, бо забула, як його дівчину звати. Третя до четвертої — що Степан ходить і до Горпини, і до Василини, і візьме заміж ту, якій з дому більше придане дадуть. А п’ята баба стріла Василину та й наговорила, як Степан зраджує тій з іншою багачкою. І то вже всі полонини від Роге до Лостуна знають, бо сам мольфар вихвалявся.

Побігла тоді Василина до Шибеного, де її в сльозах і застав Степан. Дізнався, що на нього баби наговорили, але як не заперечував, не вірила йому кохана. Тоді Василина спересердя вигукнула, нехай той, хто брехав, навіки скам’яніє. Отак пліткарки досі стоять кам’яними стовпами на вершинах, їх так і звуть — чивчинськими бабами.

— А Степан і Василина одружились? — поцікавилася Дзвінка.

— Так. Це були мої прапрадід і прапрабабця.

— Тітко, гляньте, там збирається чорна хмара! — Дзвінка показала поміж двох відлогів. — Наче виростає з гір.

Тітка швидко запхнула речі в наплічник і примружилася, вдивляючись у далину.

— Біжимо! Мусимо встигнути он під ту грозову хмару, що поперед нас.

Як швидко не бігли мандрівники, але зворохоблена маса знизу летіла ще швидше, гудучи на всі гори. Ось у її чорній гущі виокремились крапки. Першими наздогнали оси, бо вони найшвидші з усієї кусючо-жалючої братії. Перша оса з розгону налетіла на тітчин наплічник і люто встромила у нього своє жало.

Враз у гудючу хмару врізалася вантажівка. Водій загальмував біля тітки й дітей, відчинив дверцята і гукнув, намагаючись перекричати скажений гул і дзижчання.

— Григорівно, сідайте скоріш!

Тітка підсадила дітей у кабіну й стрибнула слідом, зачинивши дверцята.

Шибки в машині відразу заліпили тисячі комах, затуляючи водієві дорогу Щітки ковзали по лобовому склу щосили, та їм не вдавалося очистити вікно від крилатих нападників. Водій загазував і поїхав майже наосліп, добре дорога була йому знайома.

По даху залопотіли перші великі краплі, а за мить автомобіль влетів у справжню гірську зливу. Вода швидко позмивала комах зі скла, й усі з полегшенням зітхнули.

Вантажівка вигулькнула з іншого боку хмари й поїхала по мокрій дорозі. Раз-по-раз автомобіль заносило на узбіччя, колеса пробуксовували у ямах чи занурювалися в глибочезні рівчаки й калюжі.

— Скільки жию, не бачив стілько комашні! Йо! — зауважив він, переводячи дух. — То шось неприродне!

— Саме так, неприродне, — погодилася тітка Василина. — А куди, Василько, прямуєш?

— До самого Лостуна! Я вже раз завіз чорниці в Зелене, тепер їду по наступну порцію. А ви куди?

— По трави. І небожат зі Львова вигулюю. Саме йшли на Лостун.

З тітчиного налічника на спинку ведійського крісла вибралася оса й перелетіла на Васильчиного носа. Водій перелякано скосив очі й побачив як жовто-чорне черевце вигнулося дугою й у кінчик його носа-барабольки встромилось довге жало.

— А-а-а-а-а! — заволав водій і ляснув себе однією рукою по носі. Оса вивернулась, заходячи на друге коло.

Тітка сипонула на неї своїм антигнусним порошком. Комаха гепнулась без тями на долівку.

Некерована вантажівка підстрибнула на черговій ямі, кілька метрів проїхала на двох колесах і скотилася з дороги.

Тепер в кабіні закричали всі. Машина їхала донизу. По лобовому склу били гілки, затуляючи огляд. Водій намагався загальмувати, та схил був стрімкий, а вантажівка набрала надто велику швидкість.

Раптом кущі закінчились і машина вилетіла на полонину. Водій відчайдушно викручував кермо у різні боки, намагаючись втриматись на колесах, та авто то на двох лівих, то на двох правих мчало до вкритого травами схилу, за яким, далеко внизу, виднівся синій черемоський ліс…

На краю урвиська Василько розвернув КрАЗ на бік, і машина сперлась на молоді ялинки.

— Зупинились! — радісно