Іван Петрович Котляревський - Енеїда

гатить.

60 Бував і в Шльонському з волами,

Не раз ходив за сіллю в Крим;

Тарані торговав возами,

Всі чумаки братались з ним.

Він так здавався і нікчемний,

Та був розумний, як письменний,

Слова так сипав, як горох.

Уже в чім, бач, пораховати,

Що розказать — йому вже дати;

Ні в чім не був страхополох.

61 Невтесом всі його дражнили,

По-нашому ж то звавсь Охрім;

Мені так люди говорили —

Самому ж незнакомий він.

Побачив, що Еней гнівився,

До його зараз підмостився,

За білу рученьку і взяв;

І вивівши Енея в сіни,

Сам поклонився аж в коліни,

Таку Енею річ сказав:

62 «Чого ти сильно зажурився

І так надувся, як індик?

Зовсім охляв і занудився,

Мов по болотові кулик?

Чим більш журитися — все гірше,

Заплутаєшся в лісі більше,

Покинь лиш горе і заплюй.

Піди вкладися гарно спати,

А послі будеш і гадати,

Спочинь та вже тогді міркуй!»

63 Послухавши Еней Охріма,

Укрившись, на полу ліг спать;

Но лупав тілько все очима,

Не міг ні крихти задрімать.

На всі боки перевертався,

До люльки разів три приймався,

Знемігся ж, мов і задрімав.

Як ось Анхиз йому приснився,

Із пекла батечко явився

І синові таке сказав:

64 «Прокинься, милеє дитятко!

Пробуркайся і проходись,

Се твій прийшов до тебе батько,

То не сполохайсь, не жахнись.

Мене боги к тобі послали

І так сказати приказали:

Щоб ти нітрохи не журивсь,

Пошлють тобі щасливу долю,

Щоб учинив ти божу волю

І швидче в Рим переселивсь.

65 Збери всі човни, що остались,

І гарно зараз їх оправ;

Придерж своїх, щоб не впивались,

І сю Сицилію остав.

Пливи і не журись, небоже!

Уже тобі скрізь буде гоже.

Та ще, послухай, щось скажу:

Щоб в пекло ти зайшов до мене,

Бо діло єсть мені до тебе.

Я все тобі там покажу.

66 І по олимпському закону

Уже ти пекла не минеш:

Бо треба кланятись Плутону,

А то і в Рим не допливеш.

Якусь тобі він казань скаже,

Дорогу добру в Рим покаже,

Побачиш, як живу і я.

А за дорогу не турбуйся,

До пекла навпростець прямуйся

Пішком, — не треба і коня.

67 Прощай же, сизий голубочок!

Бо вже стає надворі світ;

Прощай, дитя, прощай, синочок!..»

І в землю провалився дід.

Еней спросоння як схопився,

Дрижав од страху і трусився;

Холодний лився з його піт;

І всіх троянців поскликавши,

І лагодитись приказавши,

Щоб завтра поплисти як світ.

68 К Ацесту зараз сам махнувши,

За хліб подяковав, за сіль;

І там не довго щось побувши,

Вернувся до своїх відтіль.

Ввесь день збирались та складались;

І світу тілько що дождались,

То посідали на човни.

Еней же їхав щось несміло,

Бо море дуже надоїло,

Як чумакам дощ восени.

69 Венера тілько що уздріла,

Що вже троянці на човнах,

К Нептуну на поклон побігла,

Щоб не втопив їх у волнах.

Поїхала в своїм ридвані,

Мов сотника якого пані,

Баскими конями, як звір.

Із кінними проводниками,

З трьома назаді козаками,

А коні правив машталір.

70 Була на йому біла свита

Із шаповальського сукна,

Тясомкою кругом обшита,

Сім кіп стоялася вона.

Набакир шапочка стриміла,

Далеко дуже червоніла,

В руках же довгий був батіг;

Ім грімко ляскав він із лиха,

Скакали коні без оддиха;

Ридван, мов вихор в полі, біг.

71 Приїхала, загримотіла,

Кобиляча мов голова;

К Нептуну в хату і влетіла

Так, як із вирію сова;

І не сказавши ні півслова,

Нехай, каже, твоя здорова

Бува, Нептуне, голова!

Як навіжена, прискакала,

Нептуна в губи цілувала,

Говорячи такі слова:

72 «Коли, Нептун, мені ти дядько,

А я племінниця тобі,

Та ти ж мені хрещений батько,

Спасибі зароби собі.

Моєму поможи Енею,

Щоб він з ватагою своєю

Щасливо їздив по воді;

Уже і так пополякали,

Насилу баби одшептали,

Попався в зуби був біді».

73 Нептун, моргнувши, засміявся;

Венеру сісти попросив

І після неї облизався,

Сивухи чарочку налив;

І так її почастовавши,

Чого просила, обіщавши,

І зараз з нею попрощавсь.

Повіяв вітр з руки Енею,

Простивсь сердешненький з землею,

Як стрілочка, по морю мчавсь.

74 Поромщик їх щонайглавніший

З Енеєм їздив всякий раз,

Його слуга був найвірніший —

По-нашому він звавсь Тарас.

Сей, сидя на кормі, хитався,

По саме нільзя нахлистався

Горілочки, коли прощавсь.

Еней велів його прийняти,

Щоб не пустивсь на дно ниряти

І в лучшім місці би проспавсь.

75 Но видно, що пану Тарасу

Написано так на роду,

Щоб тілько до сього він часу

Терпів на світі сім біду.

Бо, розхитавшись, бризнув в воду,

Нирнув — і, не спитавши броду,

Наввиринки пішла душа.

Еней хотів, щоб окошилась

Біда і більш не продовжилась,

Щоб не пропали всі з коша.

Частина третя

1 Еней-сподар, посумовавши,

Насилу трохи вгамовавсь;

Поплакавши і поридавши,

Сивушкою почастовавсь;

Но все-таки його мутило

І коло серденька крутило,

Небіжчик часто щось вздихав;

Він моря так уже боявся,

Що на богів не покладався

І батькові не довіряв.

2 А вітри ззаду все трубили

В потилицю його човнам,

Що мчалися зо всеї сили

По чорним пінявим водам.

Гребці і весла положили,

Та сидя люлечки курили

І кургикали пісеньок:

Козацьких, гарних, запорозьких,

А які знали, то московських

Вигадовали бриденьок.

3 Про Сагайдачного співали,

Либонь співали і про Січ,

Як в пікінери набирали,

Як мандровав козак всю ніч;

Полтавську славили Шведчину,

І неня як свою дитину

З двора провадила в поход;

Як під Бендер’ю воювали,

Без галушок як помирали,

Колись як був голодний год.

4 Не так то діється все хутко,

Як швидко кажуть нам казок;

Еней наш плив хоть дуже прудко,

Та вже ж він плавав не деньок;

Довгенько по морю щось шлялись

І сами о світі не знались,

Не знав троянець ні один,

Куди, про що і як швендюють,

Куди се так вони мандрують,

Куди їх мчить Анхизів син.

5 От так поплававши немало

І поблудивши по морям,

Як ось і землю видно стало,

Побачили кінець бідам!

До берега якраз пристали,

На землю з човнів повставали

І стали тута оддихать.

Ся Кумською земелька звалась,

Вона троянцям сподобалась,