Туве Янссон - Зима-чарівниця

запитання їй на вушко. Мама зітхнула, перевернулася на інший бік. Мумі-троль знову зашепотів.
І ось нарешті Мама з глибоким усвідомленням своєї ролі берегині традицій заговорила крізь сон: "Жалобні стрічки… у моїй шафі… на верхній поличці… праворуч…" За мить вона уже знову поринула у глибокий зимовий сон.
Мумі-троль витягнув зі сховку під сходами розкладну драбинку, добрався до горішньої полиці у маминій шафі, де знайшов пачку з усіляким непотребом, який іноді теж може придатися: чорні жалобні стрічки і золоті стрічки для великих банкетів, ключі від будинку і колотило для розбивання бульбашок у шампанському, клей для порцеляни і запасні латунні кульки до ліжок…
Мумі-троль повернувся до друзів з пов’язаним чорною стрічкою хвостом.
Вітрогонці він почепив на шапочку маленьку чорну кокарду. А Маленька Мю категорично відмовилася від будь-яких жалобних декорацій.
– Не вважаю доречним демонструвати своє горе чор– ною кокардою! – заявила вона.
– Якщо у тебе справді горе, я ладен погодитися з тобою, – ущипливо відказав Мумі-троль. – Але ж у тебе його немає…
– Твоя правда, – погодилася Маленька Мю. – Я не вмію сумувати. Лише веселитися або сердитися! Хіба допоможе білченяті мій смуток? А розсердившись, скажімо, на Крижану Пані, я могла б її укусити за ногу. Тоді б вона добре подумала, перш ніж чухати за вушком білченят лише за те, що вони такі милі та пухнасті.
– Щось у цьому є, – мовила Вітрогонка. – Але й Мумі-троль, як не дивно, має рацію. Що робимо далі?
– Я викопаю ямку у землі. Ось тут гарна місцинка, де улітку ростуть ромашки.
– Але, мій маленький любий друже, – з тугою в голосі заперечила Вітрогонка, – земля замерзла на кістку. У неї навіть коника-стрибунця не закопаєш!
Мумі-троль безпорадно дивився на неї й мовчав. Усі мовчали. Саме в ту мить сніговий кінь нахилив свою білу голову й обережно понюхав білченя, запитально поглянув своїми очима-люстерками на Мумі-троля, спроквола помахуючи хвостом-мітлою.
Водночас заграла на флейті сумовиту мелодію одна з невидимих мишок. Мумі-троль вдячно кивнув. Тоді сніговий кінь підняв білченя (разом з купальною шапочкою, хвостиком та усім решта) собі на спину, і процесія рушила до берега моря.
Вітрогонка співала оду білченяті:
Маленьке білченятко на світі цім жило, хоч трішечки дурненьке, зате таке тепленьке й пухнастеньке було.
Тепер воно холодне, не скаче без мети, лиш хвостик в нього гарний, такий гарненький хвостик – очей не відвести.
Кінь, відчувши під копитами твердь криги, труснув головою, зблиснув очима. Раптом підстрибнув від радості й поскакав уперед галопом. Невидима мишка враз утяла веселу та жваву мелодію. Сніговий кінь летів з білченям на спині, зникаючи у далечі, аж доки перетворився на крихітну цятку на видноколі.
– Не знаю, чи те, що відбулося, на добре, – занепокоївся Мумі-троль.
– Ліпше й бути не могло, – заспокоїла його Вітрогонка.
– Могло, – пирхнула Маленька Мю. – Якби я забрала собі на муфточку його чудовий хвостик…
Розділ четвертий
Таємничі істоти
Через кілька днів після похорону білченяти Мумі-троль зауважив, що хтось унадився до дровітні красти торф. Від дверей тягнувся широкий слід у снігу, ніби волоком тягнули мішки.
"Мю таке не під силу, – міркував собі Мумі-троль. – Вона надто маленька. Вітрогонка бере лише те, що їй необхідне. Не інакше, як Мара…"
Настовбурчивши хутро на карку, Мумі-троль рушив по сліду. Окрім нього, тепер нікому було пильнувати запаси палива. Йшлося ж бо про питання родинної честі!
Слід урвався на горі позаду печери. Там лежали мішки з торфом. Чималу купу вивершувала садова лава, у якої ще в серпні відламалася передня ніжка.
– Ота лавка довершить ефект, – одізвалася з-поза купи Вітрогонка. – Вона стара й суха, як тютюн.
– Напевно, – мовив Мумі-троль. – Лава віддавна належить нашій родині. Її ще можна відремонтувати…
– Або змайструвати нову! – заперечила Вітрогонка. – Заспівати тобі пісеньку про те, як Вітрогонка розпалила велетенське зимове вогнище?
– Заспівай, – великодушно погодився Мумі-троль.
Поволі притупуючи ніжками по снігу, Вітрогонка почала співати:
Гей, до нас, мовчуни й крикуни,
самотні блукальці,
тихоні й зухвальці,
і ті, що з чужої прийшли сторони.
Б’є барабан: бу-бу-бу!
Ватра тріскоче на білім снігу.
Танок шаленіє,
і в’ються хвости,
б’є барабан, аж земля двиготить.
Б’є барабан, голосний його клич.
Чорна-пречорна ніч!
– Досить мені тої чорної ночі! – враз заволав Мумі-троль. – Не бажаю нічого чути про ніч! Мені холодно! Я самотній! Я хочу, щоб повернулося сонце!
– Але ж саме тому ми розкладаємо сьогодні увечері велику зимову ватру! – заспокоїла його Вітрогонка. – Завтра одержиш своє сонце!
– Моє сонце… – тремтячим голосом повторив услід за нею Мумі-троль.
Вітрогонка кивнула головою й почухала носа.
Мумі-троль надовго замовк, а потім обережно запитав:
– Гадаєш, сонце помітить, що ми пожертвували для нього лавкою?
– Послухай-но, – мало не втратила терпець Вітрогонка, – це ритуальне вогнище старіше за твою лавку на тисячу років! Ти повинен пишатися, що вона удостоїлася такої честі!
Мумі-троль нічого на це не зміг заперечити. "Доведеться пояснювати Мамі з Татом, куди поділася лавка, – думав він. – Може, навесні приб’є до берега нові дрова та нові лавки для садка…"
Купа для ватри росла і росла. На скелю тягнули усе, що потрапляло під лапи: сухі гілляки, трухляві пеньки, старі бочки та дошки, знайдені на березі. Мумі-тролеві здавалося, що навколо аж роїться від робочих лап, але ніхто не потрапляв йому на очі. Маленька Мю приволокла свою картонну пачку.
– Вона вже більше не потрібна, – сказала Мю. – На срібній таці ліпше возитися з гори. А моїй сестриці, схоже, не гірше слатиметься, загорнувшись у килим з вітальні. Коли запалимо ватру?
– Як зійде місяць, – відповіла Вітрогонка.
Увесь вечір Мумі-троль перебував у жахливій напрузі. Він тинявся з кімнати в кімнату, запалюючи повсюдно свічки. Інколи завмирав, прислухаючись до сонного сопіння та поскрипування стін будинку від морозу, що притискав чимраз дужче.
Мумі-троль був певен, що тепер усі оті загадкові таємничі істоти, котрі бояться світла і про котрих розповідала Вітрогонка, повиходять зі своїх закутків. Вони потайки скрадатимуться до величезної ватри, запаленої маленькими створіннячками, аби перемогти темряву та холоднечу. І він нарешті їх побачить.
Запаливши гасову лампу, Мумі-троль подався на горище. Відчинив слухове віконце. Місяць ще не зійшов, Долину ніжно освітлювало північне сяйво. Унизу, біля містка, в оточенні ворухких тіней мерехтіла вервечка факелів. Тіні простували до моря і далі до гори.
Мумі-троль з лампою в лапах обережно спустився сходами уділ. Садок і ліс повнилися невиразними відблисками і шепотами, усі сліди вели до гори над морем.
Коли Мумі-троль прийшов на узбережжя, над скутим кригою морем уже висів місяць, крейдяно-білий і страшенно далекий. Щось ворухнулося коло нього, він глянув під лапи і зазирнув простісінько в блискучі