Леся Українка - Том 5

вже був ситий тих пишнот, бенкетів, пестливої венеціанок вроди, облесливих речей венеціанців, а що найгірше — пуританська шия не вміла гнутися по-католицьки, переступати ноги не хотіли через високі дожеві пороги і спотикались на помостах гладких палаців меценатських. В тих палацах, немов заморські квіти, процвітають таланти виборні — але в теплиці скоріше нидіють, аніж цвітуть.

Нащадки велетів, самі здрібнілі, якась безсила, пещена їх врода.

Джонатан

Се правда, там артисти зледащіли, мов ті запроданки великопанські, що вже й від сонця божого одвикли, а лиш при штучнім світлі жити можуть.

Р і ч а р д

Той хист, либонь, усі свої слова договорив до краю і, здається, готовий заніміти.

Так, здається...

І як се страшно, Річарде! Тож ми зв’язали з хистом нашу власну долю.

Р і ч а р д

О, наша доляу брате, не загине!

В Італії ще не кінчиться світ.

Для нас тут світ ще тільки що почався. Ми ще поборемось. Ми, слава богу, вродились не підніжками магнатів, у нашім гороскопі інші зорі.

Я, пливучи сюди, багато думав, то був великий океан думок...

Я згадую, як часто вечорами збиралась на помості корабельнім громада наша, мов одна родина, і там при світлі вічного багаття, що сам господь на небі розпалив, ! співала гімни. Постаті співців були мов з бронзи чорної одлиті, суворі, тверді, повні сили й моці, при світлі зір здавались велетенські, і стільки в них було краси нової, не знаної в тім світі італьянськім, де я учився альфабету хисту!..

І марив я тоді, що в сій громаді, серед нового краю розпалю я одвічної краси нове багаття...

О, то були такі палкії мрії...

Якби ти знав!..

Джонатан

І що ж? Вони не зникли?

Р і ч а р д

Ні, ще не зникли, хоч примеркли трохи. Я бачу, тут в новому краю треба хащів розчистити вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття...

Джонатан

Хащів? Яких? Ти ж не про пущу кажеш?

Ні, пуща ся мене найменш лякав, хоча й вона чимало силу нищить.

Тут навіть глини путньої немає, та се ще байка, може, згодом знайдем...

Тут між людьми ростуть лихі терни.

Джонатан

Та хто ж вони такі?

Річард

Ось обживешся, то й сам побачиш... Ох, мій Джонатане, який се день для мене був тяжкий... та, богу дяка, радісно скінчився!

(Кладе руку на плече Джонатанові.)

Товаришу мій вірний! Друже щирий!

Мій побратиме у святому хисті!

Сам бог тебе привів мені на поміч, тепер ми гори перевернем! Правда?

(Сміється радісно і жартівливо трясе Джонатана за

плечі.)

Джонатан

Ой, ой, пусти! Я ж не гора!.. Ну, брате, ти тут набрався сили Голіафа *, тобі ся пуща на користь іде!

Річард

Все на користь! 1 пуща, і терни, все на користь! Нічого не боюся!

II

Та сама хата, що й в першій дії, тільки краще споряджена. На коминку багато ескізів, мініатюр і всякої скульптури. По стінах знаряддя скульпторські і мулярські. Багато полиць, на одних скульптура, на других новий посуд. В одному кутку гончарський станок. Вся хата моє вигляд не то скульпторської студії, не то робітні гончара; багато недокінченої роботи. На рухомих підставках стоять бюсти, понакривані мокрими шматами. В глибині хати зроблений альков; замість ліжка в нім маленька естрада; на естраді стоїть

молода дівчина-індіанка в своїм дикарськім убранні. Рі-

ч а р д ліпить з неї статую натуральної величини; він робить дуже ретельно, то підступає, то відступає від статуї, приглядається, поправляє то позу дівчини, то позу статуї. Рухи швидкі, енергічні, в них видно запал, екстаз.

Р і ч а р д (до себе)

Отак... так буде краще... Ні, отак!

Тепер гаразд!.. Стій, дівчино, не рушся. Втомилась, може?

Дівчина хитає головою, що ні.

Ну, то ще постій, а я тобі намиста дам за теє, хорошого, блискучого. Ти любиш намистечко?

(Показує дівчині намисто, знявши з полиці. Та усміхається і сплескує руками.)

Ет, зіпсувала позу!

(Іде й поправляє їй позу.)

Сміятись можеш, а руками — зась!

(Показує на мигах, що руками не мооюна махати, і сам

сміється.)

Стукають у двері.

Голос (за дверима)

Чи дома майстер Річард?

Р і ч а р д

Дома! Дома!

Як тільки почувся стук, дикарка кинулась і засунула завіси алькова, так що її не стало видно.

Джонатан

Добридень, Річарде!

Річард

Здоров, здоров!

Давно тебе не бачив. Щось ти, брате, цураєшся моєї хати.

З Леся Українка, т, 5 49

Ні,

я не цураюся.

Р і ч а р д

Сядь, гостем будеш, а я робитиму тим часом далі.

(Сдслопяе дівчину.)

Джонатан миттю обертається плечима до Річарда і дівчини.

Р іч а р д

Бо глина сохне, час не жде, ти знаєш.

Джонатан мовчки розкриває велику книгу, що лежить на столі, і схиляється над нею.

Р іч а р д

(дає позу дівчині, береться до роботи, поспівуючи і розмовляючи. Співає)

Ой білі квіти на лілеї побачив я!

Лети до милої моєї, душе моя!

(Говорить.)

Се, Джонатане, маю справжнє свято!

Дивись, яку я глину тут знайшов!

То скульптори в Італії сій глині ціни б не склали!

(Подає Джонатанові грудку глини.) Джонатан

Справді, добра глина.

Се треба взять собі.

Р і ч а р д

Ти знов працюєш?

Ну, слава богу, се я дуже радий, що ти вернувсь до ираці.

Джонатан

Я вернувсь, та з іншим серцем, з іншою душею,—

пиху покинув і в покорі духа оддав на службу господу себе.

Р і ч а р д

І що ж ти робиш?

Джонатан

Що громаді треба.

Р і ч а р д

Що ж треба?

Джонатан День свою потребу мав.

Р і ч а р д

(за роботою слухає неуважно. Співає)

Блакитні квітоньки-дзвіночки побачив я.

Кому се ти плетеш віночки, красо моя?

Джонатан

Що ти співаєш?

Р і ч а р д Пісню флорентинську.

( Співає.)

...Червоні квіти на гранаті...

Дівчина спускає руку.

Знову?

Чи ти втомилась? Ну, постій хвилинку, я хутко дам спочить.

(Поправляє позу.)

А знаєш, друже, ся статуя, се буде щось нового.

Давно вже так я серцем не горів, як отепер. Здається, день і ніч не відступав би від роботи! Правда, що і модель таку не завжди знайдеш! Шукав я цілий рік, знайшов — сьогодні:

що за хороше дике дитинятко!

Глянь, Джонатане!

Джонатан

Річарде, послухай, сказать по правді, я не сподівався,