Густав Водічка - Жлобологія

Історія з гімном

Україна — це слаборозвинена аграрна країна, на екранах якої домінує в’єтнамська естрада.

У нас усе з ніг на голову перевернули: диплом можна отримати — заплативши гроші, робоче місце — теж, а ще краще — через впливового дядька. Я давно казав, президентом цієї країни має стати людина з мізками Білла Ґейтса. Не інакше. Бо він людина розумна, і в нього грошей стільки, що він склав їм ціну. Ніхто інший тут не дасть ради. Був у нас і зрадник, і дірєктор, всі з тих, хто керувати державою в жодному разі не повинен. Тому маємо таку безславну історію.

Так, в Україні була людина, яка могла змінити тут життя, повернути історію країни в інший бік, але вона виявилася зрадником українського народу. Це Ющенко, який мав колосальний кредит довіри і не зміг ним скористатися. Розумні люди, творчі, талановиті йому ж повірили, думали: ну нарешті, ми щось зробимо. Але ні, нічого не змінилося на краще. Ющенко побоявся повернутися обличчям до людей. Він же мав владу, міг запровадити якісь законопроекти, які б сприяли українському: музиці, мистецтву, культурі, освіті. А цей президент пам’ятники ставив...

Я особисто здався.

А був момент, коли я загорівся ідеєю державний гімн переписати. Щоразу, коли слухав, як він звучить, в минулому столітті записаний, на апаратурі старій, а нова його відтворює так, що соромно слухати, то думав: ось і прийшов час переписати цю музику. Нарешті на інший лад, щоб «Ще не вмерла Україна» зазвучала не так похмуро, мінорно, а життєствердно, потужно, сучасно! І щоб не гірше, ніж в інших, у нас було, а краще. І навіть підійшов з цією думкою до Віталіни Ющенко, попросив про зустріч із її батьком, який, надіявся, підтримає мене. Не минуло і півроку, як Віталіна знічев’я згадала про мене і дзвонить: «Поїхали!» Я втішився, як мала дитина! Швидко зібрався, приїхав за місто і бачу... якісь козацькі розваги. Хлопці у вишиванках п’ють-гуляють, кругом веселощі... «А де ж Ющенко?» — питаю... І ось мене ведуть на аудієнцію до самого президента — в конюшню. Віктор Андрійович стоїть зажурений. Гладить коня. Я підходжу, вітаюся, намагаюся йому розказати, що можна було б гімн України переписати, зібрати оркестр... а чоловік на мене не дивиться, мовчить. Піднімає очі, а вони дивляться — вдалину, за обрій і повз мене. Я не втрачаю духу і далі розказую, чекаю на його «Так!». Нарешті, коли розумію, що даремно я туди приїхав, бо президент навіть не подивився на мене, долинають його мудрі слова: «Робіть, хлопці, робіть...»

Тепер я ловлю себе на думці, що якби таке казав донецьким хлопцям, то все було б по-іншому. «Надо гимн переписать. Так, братаны, скинемся на оркестровку?» «Без проблем». Та сьогодні мені вже не хочеться нічого робити.

Український бетмен

Я був серед перших, хто вірив в український авангард, писав українські пісні, заснував поп-рок, але це все пішло як у пісок. Зараз мені 56 років. Скільки я ще маю прожити? Може, таки краще пожити для своєї сім’ї, для себе самого.

Я пішов за течією шоу-бізнесу і створив Поплавського. Я допоміг йому стати бетменом, юним орлом. Це є моє творіння... Та не можу сказати, що мені за це дуже соромно. Якби Поплавський не робив дитячі фестивалі своїм коштом, не давав дітям шанс упродовж років співати на сцені, танцювати, а тільки розкручував себе... то він був би повним мудаком. Так, його концерти — це не що інше як рогулізм... але я їх не сприймаю як концерти Михайла Поплавського. Щодо нього в мене телефон розривається, до речі, нормальні люди зараз дзвонять і питають: а чи можна квитки дістати, бо хочемо піти... Куди? Чи ви всі з розуму зійшли? На концерт Поплавського. Я не жартую. Там аншлаги. І це багато про що свідчить...

Це ж звітні концерти його інституту, де можна побачити хореографічні номери, тобто те, чого в інституті навчили дітей. І між ними він співає свою «Кропиву», бог з ним, хай собі співає. До речі, цей хіт я теж написав. Щоб ви знали (Сміється. — Авт.). У залі — політики, чиновники, Ющенко, Попов і — аплодують. Навіть не Поплавському, а тим студентам, які виступають.

А як вам те, що Михайло Поплавськиий співатиме в Кремлівськоу палаці у Москві? Він там влаштує концерт «від серця до серця», без іронії.

Папіки і поющіє труси

З того моменту, коли я працюю в сфері шоу-бізнесу, я став працювати в сфері обслуговування. Приходить клієнт, платить гроші, і я їх відпрацьовую. «Вован, слишишь, я купил ей шевроле, брюлики, квартиру, но она, сучка, петь хочет... Сколько бабла надо, чтоб она пела?» І я цьому бізнесмену кажу: «Багато». «Ну пусть она поет!» Вона приїздить, голосу в неї нема, навіть деякі букви вимовляти не навчилася, а я її — вчу... записую для неї фонограму.

Розумію, що якщо ці гроші не візьму я, то візьме хтось інший. Краще їх візьму я. Мені може бути гидко це робити, але звідки брати гроші?

Так, високої творчої насолоди в тому для мене нема, бо волів би натомість працювати з талановитою розумною дівчиною, яка вміє співати і в якої нема папіка, який за все башляє.

Водночас я продюсую групу «Поющіє труси». Наша програма називається «В жопу гламур». І в нас є така ремарка: можна приходити на наші концерти в костюмах «адідас», на столах лежатиме — «сєльодка, водка і туалетна бумага». Цнотлива Україна до цього проекту ставиться обережно, її насторожує назва. Я ж, конєшно, можу назвати той проект «Нєбєсниє ласточкі». Але стан речей не зміниться. Ми зате маємо успіх у Росії. Співаємо: «Маруся, раз-два-три калина...» Всі пісні йдуть на ура. Це сатирична група, яка, власне, висміює рогулізм, жлобізм, який тут процвітає. Хто цей проект створив, — Бебешко і Кузьма.

Люди, яким небайдужа Україна, створили «Поющіє труси». Це більш ніж символічно, це наша соціальна сатира, і ми на цьому вміємо заробляти гроші.

Кожен виконавець має право на існування, і та музика, яку він популяризує, теж. І навіть Кукуруза. За однієї умови — якщо ця музика має свого слухача. Якщо тебе слухає 100 людей, ти вже маєш право співати свої пісні, якщо тисяча — чудово, якщо маєш мільйон прихильників — без коментарів. Люди прийдуть до тебе