Дмитро Васильович Стус - Василь Стус: життя як творчість

Попередньо існувала домовленість, що новостворене Товариство репресованих відрядить двох людей, які полетять разом із нами. Телефоную Євгенові Пронюку.

— Із вами полетить Василь Ґурдзан і ще хтось. Точно сказати не можу, адже всі люди займаються листівками, підготовкою прапорів, забезпеченням акції в Києві.

— Ви що, не розумієте, — кажу роздратовано, — що одному Володі може виявитися не під силу вирішити всі проблеми в Пєрьмі? Зрештою, він — син. Якщо ексгумацію доведеться провадити без допомоги місцевої влади, то не самому ж йому копати могили? Чи ви вже за своєю політикою забули про християнські звичаї?

— Вас же там багато їде.

— Їдуть знімати фільм. У перепоховання студія вклала кошти й хоче зняти все, що там відбуватиметься. Отож, якщо ви хочете брати в цьому участь і хочете, аби вдалося перевезти всіх, прошу знайти людину, яка б допомагала Володі в Пєрьмі. Квиток на літак є.

— Добре, щось придумаємо. Хтось із вами полетить.

Я поклав трубку, але тривога не зникала. Відчував, що вся Пєрьмська частина опинилася під загрозою, а нічого змінити не можу, бо не маю жодних важелів впливу на ситуацію.

Тоді вперше в житті я відчув підтримку батька й вирішив покластися на долю: від нас, хто їхали, залежало лише зробити все, на що здатні. Решта залежала від примхи фортуни.

Ми вилітали з Борисполя 15 листопада. Був мій день народження. 23 роки: надто мало, аби брати на себе відповідальність. Надто мало, аби розуміти, що в морозний нічний вечір ті дев'ять людей, які підіймалися на трап літака «Київ — Пєрьмь — Новосібірск» летіли не лише з метою повернути на батьківщину тіла Олекси Тихого, Юрія Литвина та Василя Стуса. Насамперед ми летіли доводити, що ми, українці, окрім свого міщанського благополуччя переймаємося ще чимось, що бодай раз у житті дехто з нас ладен поставити на кін усе, що має, аби віддати шану тим, хто спромігся жити не заради себе чи своєї родини. В українській історії таких людей мільйони, ми ж пам'ятаємо імена лише одинаків, які, крім життєвого подвигу, залишали після себе простір високої любови, що примушував пам'ятати про них не лише рідних. Ми летіли доводити, що почуття гідности, таке органічне для малих народів — вірмен, грузин, естонців, литовців, не чуже й нам.

І хоча всі необхідні документи були зібрані, певности в досягненні бажаного не було.

Попередня заборона гнітила, хоча вражала рішучість людей, поміж яких добре знали, хто такий Василь Стус, лише Василь Овсієнко, Василь Ґурдзан і, може, я. Інші летіли доторкнутися історії.

Цього разу підготовчу роботу зі збирання документів було проведено на рівні. 20 жовтня 1989 року Володимир Шовкошитний укотре телефонував до Чусового і вкотре натикався на стіну «неприсутности»:

«Головного лікаря санепідемстанції В. В. Дивдіна на роботі нема. Його заступник і керівник епідвідділу вперто переконують, що ситуація складна. (О, нас тут пам'ятають!). Мовляв, дизентерія плюс вірусний гепатит.

За домовленістю надсилаю від імени першого секретаря правління Спілки кінематографістів України Михайла Бєлікова телеграму керівникові Пєрьмської обласної санепідемстанції Шаклеїну та його заступникові Лузіну (напередодні Лузін телефоном повідомив С. Чернілевському, що в області все спокійно). І ось 24 жовтня — телеграма-відповідь: „Епідобстановка Чусовському районі поточного року благополучна. Пєрьмська облсанепідстанція Заст. головного лікаря Лузін“.

Телеграма обнадійлива, але… Про всяк випадок „озброюємося“ листом на ім'я того таки директора БВО ЖКГ В. В. Казанцева:

„У Спілці кінематографістів УРСР знімається фільм „Василь Стус. Тернова дорога“ про видатного поета України.

У зв'язку з рішенням сім'ї перепоховати батька і чоловіка, знімальна група включила цей епізод до свого фільму.

Прошу повідомити про можливість перепоховання праху В. С. Стуса й забезпечення цієї акції комунгоспом м. Чусового на 2—3 або на 15—18 листопада цього року.

Перший секретар СК УРСР, народний депутат СРСР М. О. Бєліков“.

Такий собі депутатський запит керівникові районного комунгоспу. Однак поштою відсилати цей документ не наважились. Вирішено було, що повезу його особисто. А ще дійшли думки не зчиняти галасу перед Жовтневими святами[47] й домовилися про перепоховання на 15—18 листопада.

Отож, 7 листопада вирушаю до Москви, сподіваючись іще заручитися підтримкою правління Спілки письменників. Віталій Крикуненко, консультант з української літератури, поставився з розумінням, і до Пєрьмі я вже летів зі спілчанським листом виконкомові Чусовської районної Ради народних депутатів.

„Секретаріат правління Спілки письменників СРСР просить сприяти письменникові В. Шовкошитному, рідним поетів В. Стуса та Ю. Литвина у вирішенні питання про перепоховання праху письменників на їхній батьківщині.

Секретар правління СП СРСР Ю. Т. Грибов“.

„Святе діло!“ — сказав на прощання Грибов.

А мені було гірко. Гірко за те, що доводиться оббивати пороги, випрошувати, виклянчувати»[48].

Володя Шовкошитний очікував нас в аеропорту Пєрьмі.

Ми ж, маючи на руках десять квитків, десятого члена групи так і не дочекалися.

Хвилин за 10–15 до закінчення реєстрації я з Бориспільського аеропорту зателефонував до Євгена Пронюка:

— Добридень, пане Євгене. Це Дмитро Стус. Закінчується реєстрація пасажирів, а людини від Товариства репресованих немає. Невже не можна було попросити чоловіка, аби він не запізнився бодай сюди?..

— Дмитре, розумієш, — у нас справді немає людей, а тут — листівки, прапори, транспорт. Комусь треба зайнятися організацією приїзду людей з областей. Ми вирішили, що вам ліпше просто здати квиток, і на ці гроші найняти когось безпосередньо в Пєрьмі…

Я дослухав цю тираду, немов у тумані. Певної миті здалося, що земля хитнулася під ногами, і мене на ній уже ніщо не тримає. Не пам'ятаю, що тоді говорив, лише ніяк не можу забути вперті в мене зіниці очей випадкових пасажирів і лютий сором: як про це сказати Володі? Як залишити його самого в Пєрьмі? Як?..

А вони — листівки. З того часу органічно ненавиджу всі листівки, прапори, усілякі організації, яким, за своєю природою, начхати на всіх конкретних людей: головне — провести захід. Я кинув трубку і побрів до Олега Покальчука з Володею Тихим, які очікували неподалік. Мозок відмовлявся щось сприймати, і лише живчик розпачливо пульсував у голові: старший син Тихого хворий і не може їхати. Що буде Володя сам робити в тій невідомій і неприхильній до нас Пєрьмі, де вже тиждень оббиває пороги «високих» кабінетів Володя Шовкошитний? Як вони могли?

— Ці скоти не прислали нікого, — лише й зміг кинути Олегу з Володею, ховаючи сором за людей, які б мали дбати про головне. — Вибач.

Володя кинувся телефонувати до Москви, аби Олександр, наковтавшись таблеток, наступного дня таки летів до Пєрьмі. Добре, що не було бодай фінансових проблем: щось виділила кіностудія «Галфільм», щось передала Надійка Світлична, щось було