Джоель Чендлер Харріс - Казки дядечка Римуса

схопився і пішов. Прийшов він до хатинки Лиса — так все похмуро довкола! Підійшов ближче — ніщо ані шелесне.

Зазирнув у будиночок, а Лис лежить на ліжку горілиць, великий та страшний. Тут Кролик мовить тихесенько, ніби сам до себе:

— Залишили всі бідолашного Братчика Лиса. Та я все ж вірю, що одужає Братчик Лис, хоча й боюсь, що він помер. І ніхто не прийде провідати Братчика Лиса! Братчик Вовк — і той його покинув. У мене, щоправда, справ чимало, але побуду з ним. Так, на вигляд, він помер. А як подумати, то, може, й не помер зовсім. Бо ж кожен знає, що коли прийдеш до покійничка, то лишень він тебе побачить, одразу ж покійничок підніме лапи догори і гукне: «Ого-го!»

Але Старий Лис лежав тихо. Тоді Кролик сказав трохи голосніше:

— Дивна річ! Братчик Лис ну зовсім мертвий, а поводиться, наче не покійничок. Покійник, якщо прийдуть подивитись на нього, відразу підніме догори лапи і кричить: «Ого-го!»

Тут, звісно ж, Лис підняв лапи і вигукнув: «Ого-го!»

А Братчик Кролик чкурнув геть, що було духу.

Як зустрілися Братчик Лис і Братчик Черепаха

Дядечко Римус наточував свого шевського ножа і розповідав: — Якось йшов Братчик Лис. Раптом бачить — на самісінькій середині дороги лежить Братчик Черепаха. Братчик Черепаха одразу ж подумав, що треба тримати ніс за вітром, а одне око розплющеним. Але Старий Лис прикинувся лагідним — і ну ляси точити: мовляв, він страшенно радий зустрічі, вже сто років не бачив Братчика Черепаху.

— Здоров був, Братчику Черепахо! Що це тебе не видно давненько?

— Все тиняюсь де попало, Братчику Лисе. Все тиняюсь.

— Щось вигляд у тебе кепський, Братчику Черепахо, — каже Лис.

— Все повзаю та хворію, — відповідає Черепаха.

— А що з тобою, друже? Нібито й око у тебе червоне!

— Ох, де тобі мене зрозуміти, Братчику Лисе! Спробував би ти все повзати й повзати, хворіти й хворіти.

— Та у тебе ж обидва ока червоні! Ти зовсім занедужав, Братчику Черепахо!

— Куди вже гірш, Братчику Лисе.

— Яка ж біда сталася з тобою, Братчику Черепахо?

— Та так. Пішов прогулятися ввечері, зустрів одного чоловіка, а він мене кинув у вогонь.

— Як же ти з вогню вибрався, Братчику Черепахо?

— Все сидів та терпів, Братчику Лисе! Сидів і терпів, а дим роз’їв мені очі, і вогонь обпалив мені спину.

— Здається, хвіст у тебе взагалі згорів? — бідкається Лис.

— Ні, хвіст якраз на місці, — відповів Братчик Черепаха і висунув хвіст з-під панцира.

А Лис тільки того й чекав: схопив Черепаху за хвоста і кричить:

— На місці, на місці, Братчику Черепахо! А пригадуєш, як ти вдарив мене по маківці у Матінки Мідоус? Чи забув? Ви були там разом з Братчиком Кроликом! Ну, тепер тобі кінець!

Просив, просив Братчик Черепаха відпустити його. Скільки не вмовляв, усе дарма.

— Ну, тепер я тебе втоплю, — сказав Братчик Лис.

А Братчик Черепаха почав благати:

— Тільки не топи мене, Братчику Лисе! Вже краще кинь мене у вогонь — я все ж трішки звик до вогню.

Але Старий Лис і чути нічого не хоче. Потягнув він Братчика Черепаху до струмка і засунув його у воду.

А Черепаха кричить:

— Кинь цей корінчик і хапай мене за хвіст! Кинь цей корінчик і хапай мене за хвіст!

Лис у відповідь:

— Який ще корінчик? Я твій хвіст тримаю, а не корінець.

Але Братчик Черепаха підняв лемент:

— Мерщій тримай мене, а то я втону! Я тону, тону! Покинь ти цей корінчик і тримай мене за хвіст!

Ну, тут Лис випустив його хвоста, і Братчик Черепаха пішов на дно — буль-буль-плюсь!

Жодними буквами не описати ті звуки, які вилетіли при цьому з горла дядечка Римуса. Це були такі дивні звуки, що хлопчик перепитав:

— Як, як пішов він на дно?

— Буль-буль-плюсь!

— І втопився, дядечку Римусе?

— Хто? Старий Братчик Черепаха? Та хіба ж ти тонеш, коли матуся кладе тебе у ліжечко?

— Ні, звичайно, — замислено відповів Джоель.

— От і Братчик Черепаха не втопився. Бо у воді він був як вдома, друже мій милий.

Буль-буль-плюсь!

Як Братчик Вовк потрапив у халепу

Дядечко Римус прибивав підметки до своїх черевиків, а хлопчик ніяк не хотів дати спокій його молотку, ножу і шилу, так що старий навіть почав вдавати, що сердиться. Але невдовзі вони знову помирились, хлопчик всівся на стілець і почав спостерігати, як дядечко Римус вганяє в підметку шпильку за шпилькою.

— Той, хто всім набридає і суне носа, куди не слід, завжди потрапляє в халепу. Ось, наприклад, Братчик Вовк. Чого б йому не сидіти сумирно й нікому не докучати? Так ні, заприятелював він зі Старим Лисом, і вчепились вони до Кролика. Просто дихнути йому не давали, і закінчилось це кепсько. В таку халепу потрапив Братчик Вовк, що лихо!

— Невже, дядечку Римусе? А я думав, що Вовк дав спокій Кролику після того випадку — пригадуєш, як він вигадав, ніби Старий Лис помер?

— Ти б краще не перебивав мене, бо скоро мама покличе тебе спати, а ти почнеш вередувати і скуштуєш того самого ременя, який я зробив колись для твого татка.

Джоель засміявся. А дядечко Римус, побачивши, що хлопчик ніби води в рот набрав, продовжив:

— Братчик Кролик не мав спокою ні вдень, ні вночі. Ледь відійде від хатинки — вже прийшов Братчик Вовк, когось із кроленят поцупив. Збудував собі Кролик солом’яну хатку — її розвалили. Зробив він собі дім із соснових вершечків — і той простояв недовго. Змайстрував будиночок із кори — і з тим біда. Щоразу, як зруйнують дім, одного кроленяти як і не було. До того дійшов Кролик — зовсім розгнівався і почав лаятись.

Пішов покликав каменярів. Збудували вони йому дім із дощок на кам’яній кладці. Тепер йому стало спокійніше.

Тепер він вже міг залишити дім, погостювати день у сусідів; повернеться, сидить біля вогню, газету почитує, як і годиться сім’янину.

Він вирив хід у погріб, щоб туди ховалися кроленята, якщо почують поблизу шум.

І гарний замок до дверей приладнав. Братчик Вовк лише зубами клацав, бо поживитися йому було нічим. Кроленята — ті були вже надто лякливі. А Братчик Кролик такий сміливий став — чує, як біжить десь поруч Вовк, але мурашки в нього по спині вже не біжать.

Ось якось