Ольга Кобилянська - Valse melancolique (Меланхолійний вальс)

— Граєте гарно?

Я глянула лячно на неї, і відтак — на гостю.

Вона усміхнулася ледве примітне, відтак потерла повільним, мов утомленим рухом чоло й відповіла:

— Не знаю, граю по своїй душі...

Ганнуся надула губи й не обзивалася більше.

Я була в прикрім положенні. Мені хотілося чогось прийняти оцю дівчину, що хоч і не була мені знайома, але викликувала в мене довір'я і симпатію. Якоюсь лагідністю, певністю, а найбільше – поглядом своїм. Спокійним, а заразом — меланхолійним таким! Певність її рухів і та певність у гол"осі мали якусь іншу підставу, чим "добре виховання" або походження з "доброї родини".

— Отже, як думаєш, Ганнусю? — спитала я несміло ще раз розбурхану артистку.

Вона здвигнула плечима і неначе повела мене поглядом на два гудзики пальта чужої, що держалися слабше сукна від інших, і на її рукавички, що були порозпорювані чи погризені, а радше — кінці її пальців, які дівчина саме в тій хвилі підвела до уст, почавши їх нервово гризти... Чинила се несвідомо, і була се в неї, очевидно, якась привичка.

Мені спалахнула кров у лице, — я засоромилася і розлютилася. Ніколи не відчула я жодної заподіяної мені Ганнусею прикрості так сильно, як у тій хвилі перед сею незнайомою, що звернулася, як видко було з її істоти, з довір'ям до мене; ми поводилися тим самим перед нею глупо й просто компрометували себе.

По хвилі прикрої мовчанки, з якої кожний був би відгадав відповідь артистки і її хвилевий настрій, піднялася вона, Дорошенко, звільна із свого крісла. Гладячи раз по раз лагідним рухом свій муф, звернула свої великі блискучі очі тривожно на малярку.

— Не можете рішитися відмовити, пані? — спитала. — Прикро вам, правда? Воно буває часом так. Але ж ви тому не винні, пані! Се я сама винна, що з'явилася тут перед вами... Ні, то ви винні,— поправилася, звертаючися нараз до мене й усміхнувшись несказанно милим усміхом. — Ви збудили в мені симпатію, про яку, мабуть, і не снили, хоч знаю вас лише з видження, бачила вас під час викладів науки гармонії. Шукаючи мешкання, зайшла я припадкове і в оцю вулицю. Прочитала виставлену в вікні картку, дізналася, що ви тут мешкаєте, і зараз рішилася замешкати у вас. Тому я тут. Але тепер бачу, що годі. Я ніяк не в силі грати з тим переконанням, що хтось із окруження зазнає через гру прикрість, а з нею — і через мене! О ні, ніколи! Мій фах вибагливий, і жадає зараз для себе нестісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежене свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння, що розстроюю іншим нерви і впливаю погано на моє окруження, а того я не хотіла би!.. Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики і гармонії в відносинах, передусім — гармонії! Тепер уже я сама перепрошаю, що відступаю,— додала трохи несміливо, між тим коли її погляд промайнув знов боязко по артистці, — але я справді не можу інакше. Тут, видко, — додала, оглядаючися, — панує тонша краса, але я мушу шукати любителів музики.

Ганнуся заворухалася.

Глянувши на неї, я побачила відразу, що з нею зайшла зміна і що в ній узяла верх її добра натура. Неначе не гнівалася ніколи, не бурилася ще перед хвилею, так усміхнулася тепер. Піднявши брови зчудовано вгору, спитала:

— Хто вам каже, пані, що ми не любимо музики? Саме ми любимо музику, правдиву, від душі музику, що не є впливом дресури й профанації того, що зветься талантом, а випливом струнами обдареної душі, як се ви тепер описували. — І простягаючи до неї щиро руку, говорила далі: — Ми просимо вас остатися в нас і перенести симпатію свою й на других. Вони не такі страшні, як здаються, коли захмарені... Не так, Мартусю?..

Я усміхнулася, притакуючи головою. Я була би її таки зараз за шию обняла, що була така добра...

— А щодо гармонії в відносинах, то ми вміємо її цінити. Саме в нашім житті грає гармонія велику роль, і коли б ви справді хотіли в нас остатися, ми творили б викінчене тріо. Жінко! — звернулася до мене. — Потверди се, що я сказала, та зроби мені рекламу...

А я, щаслива по такім гарнім звороті її настрою, потвердила її слова, зробила їй "рекламу" і попросила й з своєї сторони дівчину остатися в нас.

Вона подякувала.

По ній було видко, що була урадувана, хоч не виявила сього словами. Здавалося, не вміла висказувати почувань словами, і ми могли хіба по її очах бачити її задоволення. Ті очі окинули нас вогким вдячним блиском, а відтак спустила їх скоро, мов засоромилася свого зворушення, викликаного щирим виступом артистки.

Я просила її остатися у нас на чай, але вона відказала, вимовляючись, що дома жде на неї робота, коли має позавтра перепроваджуватися. Говорячи се, сягнула в кишеню і заплатила відразу за три місяці. Відтак посиділа ще трохи й попрощалася.

Третього дня спровадилася.

Артистка слідила з цікавістю, майже пожираючими очима, за кожною її річчю, яку вносили в кімнату, мовби хотіла відгадати з них характер дівчини та яким milieu дише все, і чи було варто – "цілуватися з нею в уста".