Андрій Анатолійович Кокотюха - Аномальна зона

Оригiнальних думок у головi Шамрая не виникало вже давно. З тих часiв, про якi вiн намагається не згадувати. Iсторiя, епiлогом якої став перехiд Вiктора на роботу в «Неймовiрнi факти» та повна свiдома вiдмова вiд проблем реального свiту, однаково переслiдувала i нагадувала про себе. Особливо ночами, коли вiн мучився безсонням i намагався дивитися рiзну хрiнотєнь по нiчному телевiзору: нiчого бiльше вiн не сприймав. Щоправда, чим далi в минулому та iсторiя лишалася, тим менш гостро Шамрай реагував на те, через що йому довелося пройти внаслiдок власної дуростi та самовпевненостi. Тим не менш Вiктор визначив сам для себе: його рана — з розряду тих, якi або заживають довго, або не гояться взагалi.

Зловивши себе на тому, що минуле знову дає про себе знати, Шамрай одним ковтком допив каву, пульнув пластиковим стаканчиком у смiтник i рiшуче повернувся до себе в кабiнет, аби негайно завантажити голову чимось не надто корисним, проте необхiдним. Наприклад, пiдiбрати хоча б пунктирну iнформацiю про Народницький та Овруцький райони.

Отже, що ми тут маємо… У Народичах та околицях навiть до аварiї мешкало не дуже багато народу. Пiсля квiтня 1986 року i по нинiшнiй день тут лишилося менше десяти тисяч осiб. I це за офiцiйними даними: за двадцять з копiйками рокiв кiлькiсть населення у районi скоротилася бiльш як у два рази. На одному квадратному кiлометрi не завжди живу людину зустрiнеш.

Сусiднiй, Овруцький район з центром у стародавньому, згаданому, здається, ще в «Повiстi минулих лiт» Овручi, хоч i знаходиться географiчно поруч, але, як говориться, поряд iз сусiдом не стоїть. Хоча обидва райони вважаються постраждалими i в обох провели вiдселення, Овруцький район територiально бiльший. До того ж з роботою тут, навiть при тому, що регiон нiбито небагатий, справа значно краща. Хоча звiдти i звiдти народ поволi втiкає. Хiба от з Народницького — активнiше.

Все це цiкавило Шамрая лише з однiєю метою: з’ясувати для себе, до якої саме адмiнiстративної одиницi належить аномальна зона в селi Пiдлiсному i, вiдповiдно, куди звертатися, коли виникне така необхiднiсть, за офiцiйною пiдтримкою. Загалом, контактiв iз державними осередками влади Вiктор намагався уникати. Проте в даному випадку, якщо йдеться не просто про геопатогенну зону в покинутому селi, а й про факти зникнення в нiй людей, контакту з державними установами точно не вдасться оминути. Так чи так дiзнаються i почнуть з’ясовувати стосунки, котрi, як правило, зводяться до однiєї формули: «Навiщо було ото таке писать?» Тому краще передбачити можливi ситуацiї i завдати удару першим.

У практицi Шамрая був випадок: якось черговий божевiльний уфолог-аматор прибiг у редакцiю з доказами про те, що в селi, десь у Коростишевському районi, регулярно приземляється НЛО. Клюнувши на це, Вiктор швиденько змайстрував текст, вказавши назву населеного пункту, згаданого як база iнопланетян на Житомирщинi. Та за кiлька днiв йому почали обривати телефон обуренi представники Радомишльської районної ради. Обидва райони, як i в цьому випадку, були сусiдами. Радомишляни вимагали спростувати брехливу iнформацiю: виявляється, цей населений пункт формально пiдпорядкований їхньому районовi, i нема там нiяких iнопланетян. З телебачення також замучили — покажiть та покажiть. Пiд тиском цих обставин редакцiя дала спростування: база НЛО, мовляв, була в згаданому мiсцi колись, кiлька рокiв тому, i тепер, вiдповiдно до декотрих даних, облюбувала собi iнше мiсце в iншому районi. Словом, десь у такому ключi.

Пiсля того випадку автори мусили дотримуватись граничної обережностi у справах географiї. Особливо ж, коли це стосується не глобусу земної кулi, а територiї рiдного краю: постiйнi спростування почнуть пiдривати довiру до «Неймовiрних фактiв». А значить, власники втратять до проекту iнтерес i з часом його закриють, а своїм стабiльним матерiальним статусом були задоволенi всi працiвники, включаючи прибиральниць. Так i не знайшовши однозначної вiдповiдi на своє питання в iнтернетi, Вiктор вирiшив остаточно перевiрити все на мiсцi. Хотiв навiть попросити Тамару Томiлiну скласти їм завтра компанiю. Навiть набрав залишений нею номер мобiльника. Абонент знаходився поза зоною досяжностi.

Хай собi.

В кожному разi дiвчина попередила: їхати туди боїться. Нiби передбачила його прохання i випередила з вiдповiддю.

Згодом, озираючись назад, Вiктор Шамрай здивується: як це вiн не вiдчув, що ще в той момент, коли дiвчина почала розповiдати про аномальну зону, все погане для нього вже почалося… Пiсля перерви в чотири роки…

8

— Добрий ранок, — вiдкозиряв мiлiцiонер, нахилившись до вiкна з боку водiя. — Старший лейтенант Пузир, окрема рота мiлiцiї. Куди їдемо?

Професор Горбатько, який вiд Житомира мирно спав на задньому сидiннi редакцiйної «Шкоди» поруч iз фотографом Жорою, що слухав собi музику через навушники плеєра, прокинуся, щойно машина зупинилася. Тепер сидiв, клiпав очима i намагався зрозумiти, приїхали вони чи ще нi. А якщо приїхали, то куди саме.

— Здоров, командире. Мерзнемо? — подався в його бiк Шамрай, котрий сидiв поруч водiя Гришi.

Ззовнi сiяв гидотний листопадовий дощик, а це само по собi не подобалося водiєвi: Гриша не любив пересуватися битим шляхом у вологу погоду, бо пiсля цього завжди доводилося мити машину. На чистотi автомобiля Гриша був поведений, хоча проявлялося це досить дивно: вiн любив помити машину один раз, але потiм не драїти її якомога довше. За гумовi килимки в салонi, випадково вимащенi грязюкою, вiн, здавалося, був готовий вiдiрвати винуватцевi ногу разом iз брудним черевиком.

— Куди їдемо? — повторив старший лейтенант Пузир.

— А хрiн його знає, — чесно признався водiй.

— Тобто? — не зрозумiв офiцер.

— Ось так, — перехопив iнiцiативу Шамрай, простягаючи Пузиревi службове посвiдчення.

Офiцер уважно прочитав його, ворушачи губами, для чогось покрутив у руцi. Вiктор не здивувався б, якби Пузир спробував документ на зуб.

— Ясно. Брехуни, — вiн повернув «корочку» Вiктору.

— О! Чого вiдразу «брехуни»? — здивувався той.

— А хiба нє? Таке набрешете про дiтей, якi ще в мамчиному пузi англiйську мову знають — хоч стiй, хоч падай. Теща моя вашу газетку дуже тойво… Любить, коротше.

Шамрай вийшов з машини, розiм’яв затерпле вiд майже годинного сидiння тiло. Старший лейтенант не зрушив iз мiсця, без жодної цiкавостi, хоча й без ворожостi, стежачи за охочими перетнути кордон зони вiдчуження. Вiктор не гордував — сам неквапом пiдiйшов до Пузиря, простягнув руку. Той потиснув його правицю коротко i мiцно.

— Ну, ми хочемо для вашої тещi, командире, попрацювати трiшки. Шукаємо ось Пiдлiсне, знаєте таке?

Мiлiцiонер глянув кудись убiк, якийсь час дивився на дерева, на яких уже де-не-де