Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

що теорія соціального витлумачення літератури в моїй галузі не змогла

встигнути за колосальним технічним поступом у методах деталізованого

текстуального аналізу. Але нам нікуди не дітися від того факту, що

літературознавчі студії загалом та американські марксистські теоретики зокрема

не завдали собі клопоту перекинути міст через провалля, яке розділяє суперструктурний

та найнижчий рівні в текстуальних, історичних наукових дослідженнях; в одній зі

своїх інших праць я навіть мав сміливість твердити, що літературно-культурний

істеблішмент у цілому наклав табу на серйозне вивчення імперіалізму в його зв’язку

з культурою 9. Бо орієнталізм підводить нас упритул до цього питання

— тобто до усвідомлення того факту, що політичний імперіалізм управляє цілою

галуззю наукових студій, художньої творчості та наукових інституцій — і то

настільки, що нехтувати його неможливо як з {27} інтелектуального, так і з

історичного погляду. Проте завжди існуватиме вічний механізм, який дає змогу

уникати визначення цієї необхідності, твердячи, що літературознавець чи, скажімо, філософ навчалися літератури чи, відповідно, філософії, а не політики

чи ідеологічного аналізу. Іншими словами, вузькофахова арґументація може

спрацьовувати цілком ефективно, блокуючи ширшу і, на мій погляд, інтелектуально

серйознішу перспективу.

Тут я сказав би, що на це існує проста відповідь, яка

складається з двох окремих арґументів, принаймні там, де йдеться про вивчення

імперіалізму й культури (або орієнталізму). По-перше, майже кожен автор

дев’ятнадцятого сторіччя (і те саме можна сказати й про авторів давніших) напрочуд добре усвідомлював факт існування імперії: щоправда, цю тему не дуже

добре вивчено, але сучасному фахівцеві з вікторіанської епохи не треба буде

надовго замислюватись, аби визнати, що такі корифеї ліберальної культури, якими

були Джон Стюарт Мілль, Арнольд, Карлейль, Ньюмен, Маколей, Раскін, Джордж

Еліот і навіть Діккенс, мали цілком визначені погляди на расу й імперіалізм, які дуже легко виявити в їхніх творах. Так, навіть фахівець муситиме

погодитися, що, наприклад, Мілль дав ясно зрозуміти у своїх працях «Про

свободу» та «Про представницьке врядування», що його погляди не можуть бути

застосовані до Індії (зрештою, велику частку свого життя він прослужив

чиновником британської колоніальної адміністрації в Індії), бо ж індійці в

цивілізаційному, якщо не расовому, плані були істотами нижчими. Дуже схожий

парадокс можна знайти і в Маркса, як я спробую показати далі в цій книжці.

По-друге, сказати, що політика у формі імперіалізму впливає на літературу, науку, соціологію та історичні дослідження, це аж ніяк не те саме, що принизити

чи очорнити культуру. Зовсім навпаки: я принципово дотримуюся тієї думки, що ми

зможемо ліпше зрозуміти живучість і стабільність усепроникних гегемонічних

систем, таких, як культура, коли усвідомимо, що їхній внутрішній тиск на

письменників та мислителів є продуктивним, а не однобічно гальмівним.

Саме цю ідею намагалися проілюструвати, звичайно ж, Ґрамші, а також Фуко та

Реймонд Вільямс, кожен по-своєму. Навіть одна або дві сторінки {28} Вільямса

щодо «звичаїв імперії» в його «Тривалій революції» скажуть нам більше про

культурне багатство дев’ятнадцятого сторіччя, аніж багато томів, присвячених

герметичному текстуальному аналізу 10.

Тому я розглядаю орієнталізм як динамічний

взаємообмін між окремими авторами й великомасштабними політичними інтересами, що їх сформували три великі імперії, — британська, французька, американська, — на чиїй інтелектуальній і творчій території писали свої твори вищезгадані

автори. Як ученого, мене насамперед цікавить не груба політична істина, а

деталь, бо, зрештою, коли ми читаємо твори, скажімо, Лейна, Флобера або Ренана, то головний інтерес знаходимо там не в тій незаперечній (для автора) істині, що

жителі Заходу мають перевагу над жителями Сходу, а в глибоко опрацьованих та

модульованих висновках його копіткої праці, здійснюваної в широкому діапазоні, який відкривала йому ця істина. Треба тільки пам’ятати, що Лейнові «Звичаї та

побут сучасних єгиптян» — це класика історико-антропологічних досліджень

завдяки своєму стилю, своєму надзвичайно тонкому й блискучому аналізу

конкретних фактів і явищ, а зовсім не тому, що ця праця віддзеркалює відчуття

расової вищості — саме так треба розуміти все, що я тут сказав.

Тож можна сказати, що орієнталізм порушує політичні

питання, які звучать приблизно так: які інші види енерґії — інтелектуальної, естетичної, наукової та культурної — сполучилися в процесі утворення

імперіалістичної традиції, такої, як орієнталістська? Яким чином філологія, лексикографія, історія, біологія, політична й економічна теорії, романістика та

лірична поезія стали на службу широкому імперіалістичному світоглядові

імперіалізму? Які зміни, модуляції, вдосконалення, навіть революції відбулися в

орієнталізмі? Яке значення в цьому контексті мають такі поняття, як

ориґінальність, безперервність, індивідуальність? Яким чином орієнталізм

передається чи відтворюється від епохи до епохи? Одне слово, чи можемо ми

розглядати культурно-історичний феномен орієнталізму як щось створене

людською волею, — а не просто необумовленими логічними міркуваннями, — в

усій його історичній складності, деталізованості та цінності й водночас не

випускати з уваги взаємозв’язок {29} між культурною діяльністю, політичними

тенденціями, державою та специфічними реаліями домінації? Гуманітарне

дослідження, спрямоване подібним чином, може з усією відповідальністю

адресуватись і до політики, і до культури. Та це аж ніяк не означає сказати, що

таке дослідження встановлює тверді правила про взаємозв’язок між знанням і

політикою. Моя арґументація полягає в тому, що кожне гуманітарне дослідження

має формулювати природу такого взаємозв’язку в специфічному контексті самого

дослідження, його теми та його історичних обставин.

2. Методологічний аспект проблеми. В одній зі

своїх попередніх книжок я приділив чимало уваги аналізові методологічної

важливості, яку має у царині гуманітарних студій визначення та сформулювання

першого кроку, точки відправлення, початкового принципу 11. У

процесі того аналізу я зрозумів і спробував донести до розуміння читача, що не

існує чогось такого, як просто задана чи бодай можлива стартова точка: початок

для кожного проекту треба встановлювати в такий спосіб, який би вможливлював

те, що з нього випливає. Ніде у своїй практиці я не усвідомлював трудність

цього завдання з такою невблаганною очевидністю (а вдалося чи не вдалося мені

її подолати — я, власне, не знаю), як у своєму дослідженні орієнталізму. З

ідеї початку, — точніше кажучи, акту початку — неминуче випливає наявність

акту делімітації, яким щось вирізняється з великої маси матеріалу, відокремлюється від цієї маси й визначається як стартова точка, початок; для

дослідника текстів одним із понять такої попередньої делімітації є висунута Луї

Альтюссером ідея проблематики, специфічно визначеної одиниці тексту, або

групи текстів, до якої нас приводить аналіз 12. Проте у випадку орієнталізму

(на відміну від випадку з текстами Маркса, які вивчав Альтюссер) доводиться не

просто розв’язувати проблему знаходження початкової точки або проблематики, а й

вирішувати, які саме тексти, автори та періоди найбільш придатні для